ביאור על הנ״ל

Цей заголовок вводить подальше пояснення попереднього маамару, у якому розглядався вірш «Співай і радій, дочко Сіону». Далі до цього вірша повертаються, розглядаючи його слово за словом і глибше.

Йдеться про заклик Зехарії: «Співай і радій, дочко Ціону, бо ось Я прийду й оселюся серед тебе». Спочатку Альтер Ребе зазначає, що слово «Ціон» має і чоловіче, і жіноче значення, а отже, позначає рівень, на якому поєднуються чоловіче й жіноче начала.

У Кабалі Йесод — це «чоловічий» канал дарування, а Нуква (Малхут) — «жіноча» сторона, що приймає; Ціон — це Йесод у Малхут, і тому він має обидва аспекти. Далі в дужках пояснюються слова вірша: Єрусалим — це Малхут Малхут, уподібнена до печатки; «дочка Ціону» — це Малхут, коли вона спускається в нижні світи, щоб очистити їх; а «співай» означає палке прагнення, що походить від Біни («Гвурот Імми»), підносить душу й виводить її за межі самої себе, коли вона споглядає нескінченність Б‑га.

«Радій» означає протилежний рух: Хасадім Імми (Біни; «імма» означає «мати») — це милість, що приносить радість і відкрите розкриття, як у словах: «мати синів радіє». Щоб пояснити, чому потрібні і спів, і радість, Альтер Ребе спершу проводить відмінність між ангелами й душами.

Ангели мають лише «спів» — прагнення вгору, — але не «радість», бо вони не можуть притягувати світло Б‑га у світ через Тору й міцвот; це служіння душ у тілах. Спів належить до Гвури й відходу: Мішна постановляє, що тварини, «які мають шир» (ланцюжок на шиї), можуть виходити з ним у Шабат, а Альтер Ребе читає слово «шир» як «спів»: спів виводить істоту за межі її посудини, поза її власні межі. У Тора Ор, Берешит (7c), він пояснює те саме висловлювання: кожен перехід з одного рівня на інший відбувається через спів — відкладення вбік свого теперішнього «я», подібно до того, як зерно має розкластися, перш ніж прорости.

Однак ангелівське «виходження» не є повним: їхнє «тіло», тобто їхнє окреме, визначене існування, залишається на місці, і лише почуття збуджує їх. Тому спів належить до зовнішнього виміру: спів — це розповідь про хвалу Б‑га, яку той, хто хвалить, промовляє, залишаючись самим собою.

Приклад такий: людина, яка стоїть перед царем, мовчить у трепеті й не має чого сказати; лише вийшовши з царської присутності, вона розповідає про велич царя, щоб пробудити запал. Так само хвала ангелів — це мовлення тих, хто стоїть «зовні».

«Вихід» ангелів набуває форми пісні: вони радіють, розповідаючи про нескінченну велич Б‑га, і в цій насолоді підносяться від світу до світу й від чертога до чертога, зливаючись із небесними «чертогами» (гейхалот). Свою хвалу вони виспівують мелодіями.

Мелодія — це почуття серця, виражене лише звуком, перш ніж воно набуває форми слів: голос виходить безпосередньо із серця, тоді як мовлення ділить його на виразні слова. Тому ангели, чия пісня є виливом почуття, співають мелодіями.

Мелодії різняться, бо різниться любов: є любов, що приносить насолоду («любов із насолодами»), любов із гіркотою — коли людина страждає через свою віддаленість від Б‑га саме тому, що любить так сильно, — і любов, що сягає самої душі.

Загалом усі ці мелодії є любов’ю, адже любов містить у собі всі інші почуття. Кабала називає Хесед (любов і милість) «йомам» — «удень», «днем», який іде з усіма днями, бо поширюється на всі атрибути, що йдуть за ним; Зогар називає ту саму властивість «хмарою Аарона».

Мудреці навчають, що хмара слави з’явилася завдяки заслузі Аарона; хоча хмара була одна, вона охоплювала сім, відповідно до семи днів Сукоту й семи охоплювальних світел (макіфім). Так само єдиний атрибут любові поділяється на сім: Хесед у Хесед, Гвура у Хесед і так далі.

«Пісня» у вірші — це Гвурот Імми: любов, що народжується з віддаленості; що більше людина відчуває себе віддаленою від Б‑га, то сильнішою стає ця любов і тим потужніше вона спрямовується вгору. Слова псалмоспівця «душа моя прагне й томиться» та слова Ісаї «душею своєю прагну Тебе вночі» виражають це прагнення.

Прагнути можна лише того, чого бракує, тому таке прагнення належить до «ночі» — часу відсутності. Усвідомлення цієї віддаленості виражене у вірші про тих, хто «промовлятиме про пам’ять Твоєї великої доброти» й «співатиме про Твою праведність»: вони мають лише «пам’ять», проблиск Б‑жої доброти, і саме цей брак спонукає їх співати.

Світло Б‑га сягає Цедек («праведності»), назви Малхут, лише після численних скорочень, тому ті, хто отримує його там, відчувають, наскільки далеко вони від його джерела. Тому їхня душа прагне Нескінченного світла, прихованого в Малхут, і перебуває в стані самоусунення перед ним; вони прагнуть самого Б‑га, а не Його атрибутів.

Проте їхнє осягнення Ор Ейн Соф обмежене тим, що облачене в Малхут, царювання Б‑га, завдяки якому Він є їхнім Царем і дарує їм життя та існування. Вони знають Його лише як Царя над ними.

Тепер Альтер Ребе пояснює «пісню ввечері» (рінана бе-рамша), де ніч є атрибутом Малхут. Коли Малхут спускається у нижні світи й проходить крізь «завісу» (масах), що відділяє Ацилут від них, вона віддаляється від свого джерела, і її крик — це слова: «Б‑же, не мовчи», крик, що не вщухає.

У цьому стані Малхут співає, як у словах: «Той, Хто дає пісні вночі». Її спів — це туга піднятися й злитися з вищим, подібно до нареченої з Пісні Пісень, яка «прихилилася до свого коханого».

Служіння ангелів також є піснею, адже вони походять від Малхут: Малхут кожного світу є джерелом і життям ангелів цього світу. Оскільки їхнє коріння — «ніч» Малхут, їхнє служіння є сповненим туги співом ночі.

Ангелам притаманна лише пісня, бо їхнім джерелом є тільки Малхут. Натомість душі охоплюють усі конфігурації (парцуфім) світу Ацилут, як випливає зі слів «Створімо людину за образом Нашим»: Абба та Імма (Хохма і Біна), Зеїр Анпін і Нуква. Там, де цей уривок цитовано в Лікутей Тора L'Gimmel Parshiyos, він, як повідомляє примітка Kehot, завершується поясненням, що для ангелів світ усе ж займає певне «місце», адже їхнє коріння — лише Малхут, джерело простору й часу.

Оскільки душі охоплюють вищі рівні, їм притаманна також «радість» — низхідне проведення світла Б‑га у світ через Тору й міцвот. 248 позитивних міцвот називаються «248 членами Царя» і відповідають дев’ятьом сфірот Зеїр Анпін.

Це число отримують так: у кожній із дев’яти сфірот Зеїр Анпін містяться всі дев’ять, отже, маємо 81; у кожної з них є три посудини — внутрішня, зовнішня й середня, — тож виходить 243; п’ять хасадім, які Імма дає Зеїр Анпін для його зростання, доводять суму до 248.

Тора й міцвот проводяться у Зеїр Анпін, адже «Тора виходить із Хохми», але їхнє коріння ще вище — у Кетері, рівні над інтелектом. Там воно називається «620 стовпами світла» (613 міцвот разом із сімома рабинськими міцвот) і ототожнюється з «черепом» та «прихованим мозком» Аріх Анпін, зовнішньої конфігурації Кетеру.

Усі ці світла вливаються у Зеїр Анпін, як сказано у вірші: «Усі шляхи Гаваї…». «Шляхи» — це 613 шляхів, що виходять із «білизни», кабалістичного образу безбарвного світла найвищого рівня; через них низхідно проводиться Ім’я Б‑га (Гавая).

Душі Ізраїлю отримують усі світла, що притягуються до Зеїр Анпін, навіть із найвищих рівнів, бо вони включають у себе кожен рівень. Це і є значення слів «Служіть Гаваї з радістю»: завдяки їхньому служінню Ім’я Гавая притягується згори вниз, і це притягування є радістю.

Попри це, у тому самому вірші далі сказано: «Прийдіть перед Ним із піснею»: «прийти до Царя», піднестися знизу й бути включеним у Нього, можна лише через спів — прагнення «ночі». Радість притягує Б‑га вниз, а спів підносить душу вгору.

«Вони співатимуть про Твою праведність» показує, що спів сягає лише Цедек, Малхут, адже піднесення маїн нуквін («жіночих вод» — пробудження, що підноситься від нижніх істот) сягає не вище рівня Малхут.

Притягування згори, на відміну від цього, подібне до того, як сам Цар приходить до своїх підданих: Нескінченне світло з найвищих висот сходить само собою, поза межами того, чого може сягнути будь-яке піднесення. Альтер Ребе тлумачить це у словах «ці слова, які Я (Анохі) наказую тобі»: «Я» — це сама сутність Б‑га, «Той, Хто Я є», яка притягується вниз через міцвот.

Тепер Альтер Ребе повертається до самого вірша. Коли Малхут перебуває на своєму місці в Ацилуті, вона є «Ціон» — словом, що означає позначку або печать: там, у своєму Йесоді («точці Ціон»), вона отримує всі світла, що походять зі справді вищих рівнів і спрямовуються до Зеїр Анпіна, та несе їхній відбиток, як печать.

Те, що вона отримує, — це Тора й міцвот. Пояснення міцви, тобто що вона являє собою і як її виконувати, належить Зеїр Анпіну, тоді як її фактичне виконання належить Малхут — рівню, через який усе набуває конкретного втілення.

Прикладом є слова «Освяти для Мене кожного первістка» — початок одного з уривків, написаних у тфіліні. Їхній внутрішній зміст пов’язаний з облаченням Хохми, а виконання на ділі полягає у використанні фізичного пергаменту та накладанні тфіліну на руку й голову.

Оскільки вище світло Хохми в цьому уривку сходить лише завдяки фізичній дії, рівень царювання (Малхут), що відповідає дії на ділі, називають «Сіоном» і «печаткою». Усі вищі світла закарбовані в ній, як відбиток закарбовується на печатці.

Так пояснюється принцип «міцвос потребують наміру»: сама міцва — це фізична дія, що належить до Малхут, а намір — це вищі світла, які в неї втягуються. У дужках додається, що коли Малхут отримує всі ці світла, вона перебуває у стані радості.

Коли Малхут сходить у нижчі світи, її називають «дочкою Сіону», і тоді вона перебуває у стані «співу ввечері». Вона проходить крізь завісу й облачається в «сімдесят князів» — духовні сили, які, згідно з кабалістичною традицією, стоять над сімдесятьма народами, — щоб підкорити їх, аби царювання Б‑га «панувало над усім».

Її головне сходження відбувається під час вигнання, як кажуть мудреці: коли Ізраїль був вигнаний до Едома, Шехіна пішла з ним. Тоді Малхут, «мовлення» Б‑га, відокремлюється від «голосу» — емоційних атрибутів (Зеїр Анпін), від якого вона походить.

У вигнанні царювання (Малхут) тужить здалеку: «Душею своєю прагну Тебе вночі», прихиляючись до свого коханого.

Але за часів Святого Храму, коли «зростала мудрість Шломо», Зогар говорить, що «місяць перебував у повноті»: Малхут, уподібнена до місяця, була довершеною. Тоді їй не потрібно було самій спускатися в нижні світи, щоб очищати їх; очищення здійснював Ізраїль через жертвоприношення, дим від яких здіймався вгору, а жертвоприношення, «вогняна жертва, приємні пахощі», спричиняли вище єднання в Ацилуті.

Унаслідок цього сили поза святістю були підкорені їй і перебували в покорі без додаткових зусиль, а Ізраїль постійно єднав Шехіну з її джерелом нагорі. Ось чому Малхут називають «дочкою Сіону» лише у вигнанні.

Тому пророк утішає: попри все, у прийдешньому часі будуть і «співай», і «радій». У дужках додається, що Малхут буде піднесена так високо, що матиме обидва аспекти водночас — і піднесення, і притягування.

Підґрунтя полягає в тому, що Б‑г може пробудити Себе згори без жодного пробудження знизу: «Заради Мене, заради Мене Я зроблю це». Навіть тепер притягування, пов’язане з міцвот, наприклад одягання талиту, передує пробудженню знизу в молитві — у Псукей де-Зімра (псалмах хвали) і Шма.

Але притягування, не викликане пробудженням знизу, сягає лише зовнішнього виміру. Внутрішнього виміру сягають через слова «Прийдіть перед Ним (лефанав) з піснею»: лефанав споріднене з пенім («внутрішнє»), і саме пісня дає змогу його досягти.

У майбутньому Б‑г «оселиться всередині тебе» — воістину. Вірш завершується словами «проголошення Імені Б‑га (Гавая)», а неум означає мовлення: Б‑г промовлятиме зсередини людини, як Шехіна промовляла з горла Моше.

Моше говорив від першої особи самого Б‑га: «Я дам дощ вашій землі… Я дам траву», і кожен єврей промовляє ці самі слова у Шма. Коли людина досягає самопожертви у словах «Один» і «всією своєю міццю», здійснюється обіцянка: «Слова Мої, які Я вклав у твої уста» — слово Б‑га промовляє з її уст.

Талмуд тлумачить слова «І відповів йому Б‑г голосом» як «голосом Моше»: Б‑г говорив голосом самого Моше — приклад того, як Б‑жественна присутність (Шехіна) говорить зсередини. Далі Альтер Ребе розбирає слова «Ось Я приходжу»: «приходжу» означає низведення згори, не викликане пробудженням знизу, а «Ось Я» (гінені) — Самого Б‑га, з найвищої висоти.

Слова Ісаї «Мій слуга матиме успіх, піднесеться, буде звеличений і стане надзвичайно високим» стосуються Мошіаха. Його велич походить із внутрішнього виміру Атіка — найглибшого рівня вінця (Кетер), який також є внутрішнім виміром Арих Анпіна.

Вірш «І про Сіон скажуть: чоловік і чоловік народився в ній» розглядається разом із талмудичним висловом: коли жінка «сіє першою», народжується хлопчик. Перше «чоловік» вжите без уточнення, тоді як друге — «і чоловік», із літерою вав, що позначає лінію, проведену згори вниз, — означає притягнення від Вищого «Чоловіка».

Бо «Сам Всевишній утвердить її» — ці слова Адмор га-Закен пов’язує з Машіяхом, на якому «спочине дух Гавая» і який буде здатний розпізнавати страх перед Б‑гом. Наступний арамейський вислів продовжує тему запаху, використовуючи образ вищого «носа».

Оскільки Сам Всевишній утверджує її, усе буде на рівні «чоловіка», що походить згори. Тому навіть «дочка Сіону», рівень, який називається «дочкою», матиме і спів, і радість.

Далі йде талмудичне висловлювання: коли чоловік сіє першим, народжується дочка. «Дочка» — це рівень, який отримує від пробудження згори; у майбутньому він буде піднесений так високо, що отримуватиме від найвищого пробудження згори, бо «Сам Всевишній утвердить її».

Тому «співай» і «радій» поєднаються: піднесення й притягнення згори вниз стануть одним. Навіть у радості, яка є притягненням згори вниз, буде спів.

Та сама ідея пояснює ханукальний світильник, який, за словами мудреців, ставлять біля входу до дому, зовні. Дверний отвір — це Малхут, «брами праведності» (Цедек), а зовні від нього розташовані нижні світи, як сказано в ханукальній подячній молитві: «і запалили світильники у Твоїх святих дворах».

Світильник запалюють навіть у громадському просторі — у найнижчому місці. Світло, олія та ґніт разом із внутрішніми й охоплювальними кольорами полум’я — усе це притягується згори вниз аж до найнижчого рівня; і це — пробудження згори саме по собі, без попереднього пробудження знизу.