נר חנוכה מצוה להניחה כו׳ משמאל, כדי שתהא…

Талмуд постановляє ставити ханукальний світильник ліворуч від дверей, навпроти мезузи, що розташована праворуч. Маамар запитує, чому їх не ставлять з одного боку; відповідь, наведена наприкінці, полягає в тому, що мезуза — це піднесення знизу, тоді як ханукальний світильник — це світло Тори, яке притягується згори донизу. Цемах Цедек (Сефер га-Маамарім, Hanachos 5614–5615, p. 37, у примітці Kehot) ставить до цього закону додаткове запитання: чому ханукальний світильник стоїть ліворуч, якщо Менора у Храмі стояла саме на півдні.

Перш ніж відповісти, маамар зіставляє два вірші: в одному сказано, що Б‑г створив усе Своїм бажанням, а в другому — що небеса були створені Його словом. Різниця між творенням через бажання й творенням через мовлення становить основу всього подальшого викладу.

У Мішні в трактаті «Авот» сказано, що світ був створений десятьма висловами, і маамар наголошує: це були мовлення, а не саме лише бажання. Щоб пояснити чому, тут використано класичне розрізнення між матерією і формою: матерія — це те, чим річ є в загальному, тобто небом чи землею, сонцем або місяцем.

Форма — це конкретні обриси й вигляд речі, точний спосіб, у який її створено. Вислів «у своїй подобі, за своїм образом» перегукується зі словами Тори про сина Адама, народженого «за його подобою, за його образом».

Ці приклади спираються на опис космосу мудрецями: небеса й земля є кулями, відстань від землі до небозводу має визначену міру (Талмуд визначає її як шлях на п’ятсот років), а сонце й місяць — світні небесні кулі. Так само кожна створена річ має власну особливу форму.

Матерія кожної речі походить зі слова Б‑га: висловлювання «Хай буде світло» привело світло до існування там, де нічого не було, а висловлювання «Хай буде небозвід» зробило те саме для небозводу. Саме мовлення породжує існування «з нічого в щось».

Форма небозводу, його точна подоба, не походила від жодного висловленого слова. Вона походила від бажання Б‑га — рівня, який ніколи не виявився назовні у вигляді мовлення. У пізнішому маамарі, процитованому в примітці Kehot («BeYom HaShemini Atzeres», 5670), це бажання тлумачиться як світло, що охоплює всі світи (совев коль альмін), — джерело зовнішньої форми речі, наприклад округлості небес.

Чому світ не міг бути створений лише бажанням? Якби все походило тільки від бажання Б‑га, не було б розкриття «чогось» із «нічого»: світ цілковито не мав би самостійного існування. У Кунтрес Ец Хаїм, який цитують у примітці Kehot, пояснюється, що світ був би подібний до світу еманації (Ацилут): він цілковито не мав би самостійного буття, на відміну від створених істот, адже він отримував би від мудрості (Хохма), де «Він і Його життєва сила — одне».

Відокремлене «щось» постає завдяки слову Б‑га, як сказано у вірші: «Він наказав — і вони були створені». Як пояснюється в наступній частині, мовлення розкриває лише «ім’я» Б‑га.

«Наказав» (цівва) тлумачиться як вислів про царський наказ (міцват га-мелех): цар править здалеку — через своє ім’я та наказ, а не перебуваючи серед підданих. Так само Малхут, царювання Б‑га, — це рівень піднесеності й віддаленості, який світить у світові лише як «ім’я». У Тора Ор, Берешит (5a), Альтер Ребе так само пояснює вислів «немає царя без народу»: завдяки скороченню може існувати окреме «щось», щоб згодом воно могло не мати самостійного буття перед «ніщо».

Вірш «Нехай славлять Ім’я Б‑га, бо Він звелів — і вони були створені» пов’язує творіння з Іменем Б‑га. Влада земного царя над його країною — це лише його ім’я, яке «проголошене над» країною; сам він у ній не присутній.

Слово Б‑га не вкладає Його власну силу у створіння так, як сила ремісника входить у його виріб; це відбувається лише значно нижче — у сімдесяти ангельських князях, поставлених над силами природи, як-от «князь води». Вони походять із найнижчого рівня — «осаду» (шмарім) офанім, класу ангелів. У Тора Ор, Megillas Esther (96c), Альтер Ребе проводить ту саму межу: слово бара («створив») передбачає наявність сили творця у створеному й стосується лише Імен Б‑га, тоді як про Його сутність можна сказати лише: «Він звелів — і вони були створені».

Над князями є вищі істоти, які також отримують своє існування через причинно-наслідковий зв’язок, аж до ангелів, яких філософи називають «відокремленими інтелектами» — розумами без тіл. Це «лик лева» і «лик вола» у видінні пророка Єхезкеля про Колісницю.

І все ж, хоча ці ангели отримують через причинно-наслідковий зв’язок, сама їхня життєва сила справді виникає як «щось із нічого». Вона низводиться з рівня «ніщо» — це лише відблиск, тільки «ім’я», — і з нього розкривається існування «чогось».

Мета створення «чогось» полягає в тому, щоб воно перебувало в стані бітулю до «ніщо», яке є його джерелом. Тоді слава Б‑га розкриється в нижніх світах так само, як угорі.

У прийдешньому часі присутність Б‑га буде явлена відкрито — «око в око». Це розкриття залежить від нашого Б‑жественного служіння тепер, адже «сьогодні» — це час «виконувати їх»; а оскільки кожен єврей має частку у Світі прийдешньому, кожен долучається до його здійснення.

Кожен має привнести це розкриття у власну «частку», приводячи своє «єш» (відчуття самостійного існування) до самоусунення. Це походить від роздумів про велич Б‑га, як у молитві: «Ти — Той, Хто був до створення світу, і Ти — Той, Хто є відтоді, як було створено світ». Ор га-Тора, цитована у примітці Кегот, пояснює, що Світ прийдешній називається «землею» («вони успадкують землю навіки»); отже, привнести щось у свою частку означає обробляти цю землю.

Створення не спричинило в Б‑зі жодної зміни: «Я, Гавая, не змінився». Світ нічого не приховує від Нього, і для Нього «темрява — як світло»; прихованість існує лише для людських очей.

З боку Б‑га все є ніщо, тому верхнє й нижнє рівні перед Ним. Він присутній у найнижчому світі так само, як у найвищому.

Якщо перед Б‑гом усе — ніщо, то навіть «єш» світу перебуває перед Ним у стані бітуль. У вірші сказано, що Гавая великий «над усіма Елокім», і тепер маамар пояснює, що це за «Елокім».

Кабала говорить про 120 сполучень (перестановок літер) Імені Елокім — Імені приховування. Вони приховують світло Гавая, щоб Нескінченне світло не виявилося таким, яким Воно є; інакше світи поглинулися б у ньому й перестали існувати.

Їхнє призначення — дозволити світові здаватися самостійним «щось». Але світло Гавая більше за них усіх і панує над ними, тому насправді «єш» залишається у стані бітуль.

У дужках протиставлено тих, хто визнає це, тим, хто цього не визнає. Громада Ізраїлю каже: «Я знаю, що Гавая великий», тоді як ідолопоклонники кажуть, що Б‑г покинув землю, а фараон сказав, що не знає Гавая. Йісро ж, навернувшись, міг сказати: «Тепер я знаю, що Гавая великий».

Це тому, що бажання Б‑га сягає небес і землі: кожна форма й образ у них походять від бажання та волі Гавая, які ніколи не були виражені мовленням. Мовлення породжує окреме «щось», але форма всього походить із вищого рівня, який утримує його в стані бітуль.

Вислів «Він поєднав міру милосердя» відсилає до вчення мудреців: спочатку світ мав бути створений мірою суду, а згодом до неї долучили міру милосердя. В описі шести днів з’являється лише Ім’я Б‑га (Елокім) («І сказав Елокім»); згодом Тора каже: «Того дня, коли Гавая Елокім створив», додаючи Ім’я Б‑га (Гавая) — Ім’я милосердя.

Вислів «Чому народи мають казати: “Де ж тепер їхній Б‑г?”» виражає погляд, ніби Б‑жественність віддалилася й перебуває десь «там», відсутня у світі. Ті, хто так вважає, кажуть словами Єзекіїля, що Гавая залишив землю.

Згідно з таким поглядом, світом керує лише Ім’я Елокім — Ім’я скорочення, відсторонення й віддалення, завдяки якому світ існує як окреме «щось». Але правда полягає в тому, що «все, чого забажав Гавая, Він учинив»: Гавая також присутній і діє у світі, і сам псалом відповідає народам майже цими словами.

Попередній псалом, 114-й, говорить про ту саму тему: під час Виходу з Єгипту «море побачило й утекло», а Б‑г «перетворює скелю на водойму». В обох випадках природний порядок поступився.

Цей псалом прославляє Ім’я Гавая, яке панує над Елокім і може змінювати природу: зі скелі з кременю, що належить до стихії вогню, Він виводить воду.

Це можливо тому, що Елокім — скорочення, яке приховує і дає кожній речі існувати як «щось», із визначеною природою відповідно до її складу й властивостей, — перебуває в самоусуненні перед Гаваєю, одкровенням Нескінченного світла, що відповідає самому Його Імені. Тож коли розкривається Гавая, тікає навіть море.

Роздуми про все це — про те, що світ перед Б‑гом є ніщо і що Його слава має розкритися внизу, — пробуджують у душі прагнення до бітулю перед Ним. Тоді вона прагне звільнитися від насолод цього світу й цілковито спрямувати своє серце до Б‑га, як каже псалмоспівець: «Кого маю я на небесах? І крім Тебе нічого не бажаю на землі».

Зоар каже, що людина не має частки «тут», якщо не перетворює гірке на солодке, а темряву — на світло. Маамар визначає це як завдання: перетворити смак гіркого на солодкий. У примітці Kehot до Ор га-Тора вказано на маамар Vayechal Moshe, де пояснюється, що відчувати гірке як солодке — вищий рівень, ніж обертати темряву на світло.

«Гірке» — це бажання й насолоди цього світу. Вони витікають із «чертогів» (гейхалот) кліпот — сил, що приховують святість, — адже кожній речі внизу відповідає чертог угорі, звідки вона походить і звідки отримує свій вплив.

Навіть найменша насолода цього світу, навіть коли людина завиває собі волосся, черпає свою життєву силу з чертогів нечистоти. Це готує приклад Йосефа, який наводиться далі.

У тексті сказано, що це «в Гемарі»; джерела, наведені в примітці Кегот, — Мідраш, Берешит Рабба 87:3 і Танхума, Ваєшев 8. Вони пов’язують увагу Йосефа до своєї зовнішності в домі його пана з тим, що одразу сталося потому: «дружина його пана кинула на нього погляд». За те, що він завивав волосся, його покарали дванадцятьма роками ув’язнення, адже навіть ця невелика насолода черпала з царини нечистоти.

Отже, слід обернути своє серце й по-справжньому відчути солодкість у Б‑зі: «Скуштуйте й побачте, що Гавая добрий», де слово «скуштуйте» у вірші відповідає тому, як у Зогарі йдеться про куштування гіркого як солодкого. Тоді сповниться обіцянка: «Тоді ти насолоджуватимешся Гаваєю».

У Храмі жир тваринної жертви споживався вогнем згори, що перебував на жертовнику, і ставав «приємним ароматом для Імені Гавая». Вислів «жир від тваринної душі» (нефеш бехема) допускає обидва прочитання: жир тварини, принесеної на жертовник, і тваринна душа в людині, бажання якої насолоджуватися також має бути перетворене й піднесене. Молитва, що замінює жертвоприношення, робить те саме: вона запалює душу вогнем згори, щоб її насолода була в Б‑зі.

«Обернення темряви на світло» означає, що сам матеріальний світ, який здається чимось твердим і незалежним, має стати місцем, де виявляється Ор Ейн Соф; тоді його «щось» перебуває перед Б‑гом у стані самоусунення, і Його слава відкривається внизу, як угорі. У Лікутей Тора, Ва-етханан (2a), на яку посилається примітка Kehot до параграфа 11, Алтер Ребе пояснює, що саме для цього було створено людину: цей світ огорнутий подвійною темрявою, а душу, «світильник Імені Гавая», послано освітити його й обернути його темряву на світло.

«Смакування гіркого як солодкого» — це рух знизу догори: людина спрямовує своє серце й бажання, пов’язані з цим світом, до приліплення до Б‑га, з тугою та спрагою.

У відповідь світло Б‑га сяє згори донизу, в темряві цього світу. Тоді світ уже не приховує світла Б‑га та Його святості.

Вірш «Міцва — світильник, а Тора — світло» описує ту саму пару. Міцва, тобто світильник, — це піднесення знизу; Тора, тобто світло, — це притягування згори донизу; і світло Тори приходить лише завдяки світильнику міцви.

Щоб пояснити, як заповідь приносить світло Тори, маамар звертається до природи літер. Як навчає Сефер Єціра (давня книга про літери й творення), літери утворюються в п’яти місцях артикуляції рота; наприклад, алеф, хет, гей та айн вимовляються з горла. Ор га-Тора, цитована в примітці Kehot, пояснює, чому маамар саме тут переходить до літер: вище було сказано, що світ створений за допомогою літер мовлення, які роблять «щось» окремою річчю; тепер же показується, що корінь літер дуже високий і що їх лише опустили, щоб вони стали вбранням.

Можна було б подумати, що органи мовлення утворюють літери так само, як ліра утворює музику. У музичному інструменті звук справді виникає внаслідок руху самого інструмента.

Літери — це інше: той, хто говорить, не планує рухати язиком для вимови далет чи губами для вимови бет. Літери вимовляються самі собою.

Навпаки, саме літери приводять у рух язик і губи. Самі літери закорінені в душі.

Душа виводить літери з прихованого в явлене: спочатку вони постають як літери думки, а потім — як літери мовлення. Вірш «І стала людина живою душею» прочитується як такий, що стосується саме цього.

Онкелос перекладає «жива душа» як «дух, що говорить», тож саме мовлення робить людину «живою» (хая) душею, а коріння літер — у рівні душі, що зветься Хая. З-поміж названих тут рівнів душі — Нефеш, Руах, Нешама і Хая — найнижчий рівень, Нефеш, — це літери думки й мовлення в їхньому вираженому вигляді.

Руах — це подих серця, голос, що поєднує вогонь, повітря й воду. Нешама — це інтелектуальне розуміння, як у вірші з книги Йова: «нешама Шаддая дає їм розуміння».

Хая відповідає Хохмі — джерелу осягнення, що перебуває вище за розуміння; там укорінені літери. У Сефер Єціра сказано, що Б‑г «розмістив» літери в роті; маамар підкреслює, що Він розмістив їх там, але не створив їх там.

Літери створюються у своєму корені, у Хая. Звідти вони спускаються й поділяються на двадцять дві літери, якими кожна людина говорить своєю мовою.

Мудреці кажуть, що Метатрон — високий ангел, якого Зоар ототожнює з Ханохом, — зав’язує «вузли» для свого Творця з молитов Ізраїлю; у наступному абзаці та в заголовку примітки Кегот ідеться про «вінці».

Саме ангели несуть молитви вгору, бо людське мовлення матеріальне, а ангели духовні: їхнє «мовлення» подібне до нашої думки. Коли молитва проходить через ангела, який її приймає, вона очищується від матеріального й переходить у духовне.

Над ангелами, які приймають молитви, є дедалі вищі рівні — аж до світу, де перебуває Метатрон. Він пов’язує «вінці», що містяться вище від голови, тобто на рівні, вищому за інтелект.

Завдяки цьому Метатрон зводить униз нові літери. Молитва — це прохання «Єгі рацон», буквально «Нехай буде воля»: вона просить, щоб виникла нова воля.

Оскільки вища воля вже виявлена в Хохмі, мудрість Тори визначає, що за гріхом настають страждання. Молитва сягає волі, вищої за Хохму, — рівня простої милості, на яку не поширюється такий суворий розрахунок, навіть коли «численні твої провини». Ор га-Тора, як цитує примітка Kehot, додає, що це притягування походить від «Володаря волі», який стоїть вище за саму волю, як пояснює Альтер Ребе в Тора Ор, Бешалах, говорячи про довготерпіння Б‑га.

У Талмуді сказано, що коли євреї відповідають: «Нехай буде благословенне Його велике Ім’я», Святий, благословенний Він, киває головою. Маамар тлумачить «голову» як вищу волю, яку Б‑г «приводить у рух» і притягує вниз у відповідь на ці слова; у «Лікутей Тора», Шелах (48b), на який посилається примітка Кегот, Альтер Ребе докладно пояснює, що «голова» Б‑га — це вища воля, а Його кивок означає її притягування вниз.

Саме про це йдеться в цих словах: просять, щоб Його велике Ім’я, яке перебуває вище за весь ланцюг послідовного розгортання світів, було «благословенне», тобто притягнуте вниз. Воно «велике й вельми прославлене» — вище за всі світи.

Вища воля низводиться, коли літери молитви підносять через Метатрона до їхнього кореня у Вищому вінці, над інтелектом. Літери мають корінь у Кетері, вище за Хохму; однак розкриття починається в Хохмі, адже нічого неможливо зрозуміти без літер.

Самі літери — не інтелект: розум не може осягнути, що вони являють собою у своїй сутності. Вони є одягом для інтелекту.

Цей одяг походить із зовнішнього виміру Вищого рівня, який спустився, щоб убрати інтелект. Звідти літери спускаються ще далі й стають літерами думки та мовлення.

Тора також убрана в літери, і корінь її літер сягає набагато вище за власний рівень Тори. У Зогарі сказано, що Тора «походить із Хохми» — Б‑жественної мудрості, але корінь її літер міститься в Кетері, вінці, що перебуває вище за мудрість. У Лікутей Тора, у розділі Хукат, Альтер Ребе посилається на цей маамар і пояснює його суть: у нижчих світах Хохма вища за літери, однак на рівні свого кореня літери вищі, бо, як пише Рамаз, вони походять із «повітря» (авіра), що вище за Хохму Кетера.

Єврейське слово «отійос» — літери — пов’язане зі словом «аса», «прийшло», арамейським словом із вислову «Надходить ранок» (Єшаягу 21:12); воно означає прихід і низведення. У Maamarei Admur HaZaken (Inyanim), у примітці Kehot, сказано, що «отійос» саме є словом таргуму (арамейським словом). Літери — це канали, якими світло низводиться, щоб стати Торою.

У книзі Шмуеля Давид цитує «прислів’я давніх» (машаль га-кадмоні). Маамар тлумачить ці слова як «притчу Первісного» — так називають Тору, адже вона є притчею Б‑га; саме так пояснює Раші (Makkos 10b). У Тора Ор, Megillas Esther (98b) Альтер Ребе пояснює, що «Первісний світу» — це саме Нескінченне світло (Ор Ейн Соф), яке перебуває поза межами як світла, що охоплює всі світи (совев коль альмін), так і світла, що наповнює всі світи (мемале коль альмін).

Притча передає ідею — німшаль — за допомогою чогось іншого, щоб цю ідею можна було зрозуміти з притчі.

Притча ніколи не є самою ідеєю; вона лише в чомусь подібна до неї, і завдяки цій подібності ідею осягають.

Гошеа каже, що Б‑г «уподібнюється» (адаме — від того самого кореня, що й демут, «подоба») через пророків, а мудреці порівнюють пророче видіння з поглядом у дзеркало (аспакларію). У дзеркалі бачать точну подобу форми, але лише її подобу й образ, а не саму форму.

Так само все, що пророки осягали про Б‑га, було подобою й образом, а не Його сутністю.

Пророцтво осягає Б‑га так, як притча передає свою ідею. Самого Б‑га побачити неможливо, як сказано у вірші: «Бо людина не може побачити Мене й залишитися живою», і як навчали мудреці (Бемідбар Раба, кінець Насо): навіть святі хайот [небесні істоти], що несуть Престол, не бачать Слави.

Про царя Шломо сказано, що він «говорив три тисячі притч», а в Талмуді сказано, що він промовляв їх щодо кожного питання Тори. Маамар пояснює, що щодо кожного питання він розповідав про його духовний зміст.

Наприклад, у законах про жертвоприношення тварин, коли жир і кров приносять на жертовник коен [священник] у священницькому одязі, він пояснював, що жир і кров означають у духовному сенсі, а також що таке коен і що таке священницький одяг. Кожен фізичний закон є притчею про духовну реальність.

Є багато духовних рівнів, один над одним, і мудрість Шломо сягнула трьох тисяч із них: «три тисячі притч» — це три тисячі рівнів. У «Тора Ор», «Мегілат Естер» (122b), на яке посилається примітка «Кегот», Альтер Ребе пояснює чому: щоб вища мудрість Тори могла зійти до нижчого світу, вона має бути облачена в притчу, а потім — у притчу про цю притчу, і так далі, аж до трьох тисяч.

Однак усі ці рівні — лише притчі порівняно зі справжньою Б‑жественністю, яка перебуває в Торі й облачається в неї.

Шломо осягнув три тисячі рівнів, але насправді цей ряд триває без кінця. Однак кожен рівень, хоч би яким високим він був, є лише притчею щодо «Предвічного світу» — самого Нескінченного світла, яке перебуває поза всім ланцюгом світів.

Це Світло перебуває поза межами як світла, що наповнює світи, так і світла, що охоплює їх, адже обидва все ще співвідносяться зі світами. І все ж Тора була притягнута звідти вниз за допомогою літер і каналів.

У Сефер га-Багір, ранній кабалістичній праці, сказано, що цар Давид завдяки постійному вивченню Тори «поєднував Тору, що нагорі» зі Святим, благословенним Він. Маамар пояснює, що він низводив літери Тори від самого Нескінченного світла; у Лікутей Тора, Шлах (51a), де Альтер Ребе наводить те саме висловлювання, він пояснює, що Тора, яка нагорі, також складається з низведень, але зовсім іншого виду.

Вислів у вірші «які людина виконуватиме» прочитується як «створити»: Тору «створює» людина. Як сказали мудреці, Б‑г вважає тих, хто дотримується Тори, такими, ніби вони «створили Мене».

Ось чому Тора називається «світлом»: вона осяює саме Нескінченне світло. Але світло Тори заслуговує на назву «світло» лише завдяки вислову «міцва — світильник».

Полум’я світить лише тоді, коли навколо нього є повітря; без повітря воно згасає. У Лікутей Тора, Хукат (65d), на яке посилається примітка Kehot, Альтер Ребе використовує той самий образ: у будинку достатньо лампи, але в підвалі, де повітря густе, потрібне сильне світло, і невелике полум’я може згаснути.

З цієї причини в Шабат не накривають лампу посудиною: це перекрило б доступ повітря й загасило полум’я.

Повітря дає полум’ю сяяти, бо слово «авір» (повітря) пишеться літерами слова «ор» (світло) та йодом: авір є джерелом світла. Маамар «Йонасі» 5640 року, наведений у примітці Kehot, пояснює, що авір є коренем йода, а йод — це світло в прихованому стані, яке згодом виходить у відкритий прояв.

Йод, прихований у слові «авір», — це світло в прихованому стані. Через цей йод світло виходить із прихованого стану у відкритий прояв. У Лікутей Тора, Пінхас (77a), Альтер Ребе знову звертається до цього пояснення: авір — це ор із йодом, джерело літер Тори.

Це подібне до літер, що перебувають над Торою. Там укорінені міцвот — у вищій волі, яка стоїть вище Хохми, на рівні, звідки походить Тора.

Виконання міцвот підносить їх знизу до їхнього кореня — до рівня, що називається авір (повітря), тобто ор (світло) з літерою йод. Подібно до того, як повітря дає полум’ю сяяти, міцвот спричиняють сяйво світла Тори.

Усі міцвот називаються цдакою (праведністю, а також милостинею), як сказано: «І буде це для нас цдакою, якщо ми дбатимемо про виконання всієї цієї міцви». У Лікутей Тора, Ре’е (23c), на яке посилається примітка Kehot, Альтер Ребе пояснює, що цдака є загальним вираженням усіх міцвот, які оберігають і підтримують світло Тори.

Милостиня бідним дає їм засоби до існування і, словами Ішаягу, оживляє «дух смиренних».

Так само наша цдака внизу пробуджує потік згори, щоб оживити низьких, адже перед Б‑гом усе — як ніщо, і всі створіння «низькі й убогі» щодо Нього. Потік, який Він дарує, і є світлом Тори, оскільки світло й потік — одне.

У Талмуді сказано, що той, хто заявляє, ніби має лише Тору, не має навіть Тори. Потрібні Тора разом із діяннями доброти (гемілут хасадім).

Без доброти, тобто цдаки, світло Тори не світить людині.

Ось що означає: «не має навіть Тори»: Тора такої людини насправді їй не належить, а залишається на рівні літер, описаному вище.

Ось що має на увазі Зоар, кажучи: «він притягує дух і приносить дух». «Дух» (руах, що також означає вітер або повітря) — це описаний вище авир: спершу піднесення «притягує» джерело літер; потім воно «приносить», притягуючи Нескінченне світло вниз, у Хохму, де літери вперше виявляються, щоб Тора стала світлом.

Це пояснює, чому мезуза розташована праворуч, а ханукальна лампа — ліворуч. Мезуза, як і всі міцвот, є піднесенням знизу вгору. Сефер га-Маамарім 5635, цитований у примітці Kehot, підсумовує цей маамар так: мезуза підносить літери до їхнього кореня — авіра (повітря), і завдяки цьому вниз притягується світло Тори — ханукальна лампа.

У мезузі містяться уривки Шма та Ве-гая ім шамоа, в яких сказано, що Б‑г — «Один», і заповідано любити Його всім серцем, душею та всією силою. Це виражає піднесення всього до Б‑га.

Мезузу прикріплюють при вході, щоб піднести дім і все, що в ньому, усе майно людини, — аби воно перебувало в самоусуненні перед любов’ю до Б‑га. Мудреці пояснюють слова «усією своєю міццю» як «усім своїм майном».

Мезузу розміщують праворуч, бо правиця обіймає й наближає, як сказано: «Його правиця обіймає мене». Правий бік наближає до Б‑га кожного, хто прагне до Нього наблизитися.

Ханукальний світильник символізує протилежний рух: він низводить світло Тори — те саме світло, яке греки намагалися змусити Ізраїль забути, як сказано в молитві подяки на Хануку. Його ставлять ліворуч; слова «з Його правиці — вогненний закон для них» указують, що Тора походить із правиці як вогонь, а в наступних абзацах пояснюється, чому її світло має сягати лівого боку.

Ханукальний світильник передусім має світити назовні, у публічний простір, який івритом називається «володінням багатьох». Маамар тлумачить «багатьох» як «гору розділення», яку називає так Зогар, — сферу поділу й приховування, пов’язану із сімома народами (сімома ханаанськими народами, які Хасидизм тлумачить як сім атрибутів оболонки (кліпи)); світильник несе світло Б‑га та Його святість і туди, щоб ніщо не залишалося прихованим, як Тора була прихована, коли греки намагалися змусити Ізраїль забути її.

Коли перемогло царство Хасмонеїв, було встановлено ханукальний світильник, щоб притягувати світло Тори в публічний простір — «гори розділення».

Таргум [арамейський переклад Тори] розповідає, що під час поховання Яакова голову Ейсава відрубали, і вона покотилася до печери, де опинилася в лоні Іцхака. Маамар бачить у цьому корінь семи народів: атрибут Іцхака, Гвуру, — суворість, що відповідає лівому боку. У Лікутей Тора, Хукат цей образ також використано для лівої лінії — як місця, звідки черпають зовнішні сили.

Те, що приводить світло ханукальної лампади до лівого боку, — це мезуза праворуч, тобто піднесення. Це піднесення низводить світло Тори, яке сягає навіть темряви «гір розділення».

Мета полягає в тому, щоб сама темрява світилася: «темрява перетворилася на світло». Талмуд запитує, на чому тримається світ у тяжкі часи, і відповідає: на словах «Амен, нехай буде благословенне Його велике Ім’я», які промовляють після вивчення Агади — позагалахічних і повчальних вчень мудреців.

Агаду викладають арамейською мовою — мовою Таргума, арамейського перекладу Тори, як і весь Талмуд. Таргум називають «заднім боком» (ахораїм) святості, її зовнішнім боком. У Тора Ор, Мішпатім (78c), на яке посилається примітка Kehot, Альтер Ребе з цієї причини тлумачить слова «і вони споглядали (вайехезу) Б‑га» як слово з Таргума: вони збагнули лише «задній бік», рівень Імені Б‑га (Елокім).

Коли слова «Нехай буде благословенне Його велике Ім’я» низводять світло Б‑га навіть до арамейської мови — «заднього боку» святості, — сама темрява перетворюється на світло. Саме це перетворення й дає світові справжню опору.