רני ושמחי בת ציון כו׳

Маамар починається закликом Захарії до Сіону співати й радіти, бо Б‑г прийде оселитися серед неї; це гафтара Шабату Хануки. Питання полягає в тому, чому громаду Ізраїлю — народ загалом у його зв’язку з Б‑гом — називають дочкою.

Мідраш уподібнює любов Б‑га до Ізраїлю до любові царя до його єдиної доньки: він надзвичайно її любив, називав «дочкою Моєю», і його любов дедалі зростала. Перша назва ґрунтується на вірші з Псалмів, який називає наречену «дочкою» і обіцяє, що цар забажає її краси; коротке зауваження додає, що ця «краса» — та якість, яку Пісня над піснями називає «кохана моя, красуне моя».

Любов царя зростає ще більше, і він називає її «сестрою Моєю», як сказано в Пісні над піснями: «Сестро моя, кохана моя».

На вершині своєї любові цар називає її «матір’ю Моєю». У Пісні над піснями йдеться про вінець, яким мати царя Шломо увінчала його; а Мудреці читають слова Ісаї «нація Моя» (леумі) як «матір Моя» (леїмі), пояснюючи, що саме так це слово написане; у деяких рукописах цього маамара це сказано прямо: «Не читай леумі, а леїмі». Отже, є три назви — дочка, сестра й мати, — які маамар пояснить.

Тепер три назви — донька, сестра й мати — розглядаються як три ступені євреїв у їхньому служінні Б‑гу. Кожну групу названо відповідно до того, як вона служить.

Постає ще одне запитання: в одному вірші людську душу названо «світильником Гаваї», наче душа освітлює Б‑га, тоді як Давид каже Б‑гу: «Ти — мій світильник», наче Б‑г освітлює душу. Маамар покаже, як істинні обидва твердження.

Вірш «Нехай кожна душа прославляє Яг» тлумачиться не лише як «прославляє», а й як «осяює», адже тегалель має спільний корінь із беіло — «коли сяяв Його світильник». В іншому записі цього маамару (Сефер га-Маамарім 5565) прямо поставлено запитання: чому у вірші сказано тегалель, а не «хвалити» (тешабах)? Отже, завдання душі — приносити світло, і саме тому душу можна назвати світильником Б‑га.

Щоб пояснити, як будь-що може «давати світло» Б‑гові, маамар спершу стверджує, що Сам Б‑г не змінюється: «Я, Гавая, не змінився»; і, як сказано в ранкових молитвах, Він той самий до створення світу й після нього. Пізніше, у розділі «Мікец» (Тора Ор 38c), Альтер Ребе вживає ті самі слова з молитви: приведення світів до буття не змінює Б‑га, на відміну від ремісника, чия думка зосереджена на тому, що він виготовляє, адже світи походять лише від Його Малхут — Його «Імені».

Людська душа змінюється під впливом того, що відбувається з тілом, бо вона вбрана в одяги. Три її одяги — це засоби її вираження: думка, мовлення та дія.

Думка людини охоплює душу й переносить її туди, куди прямує думка, тож душа перебуває «там», де її думка; так само діють мовлення та дія. Мітелер Ребе, пояснюючи цей маамар, докладно розкриває цей приклад: коли розум поглинутий однією думкою, він справді захоплений нею і тієї миті не може думати про щось інше.

Б‑г не такий: «Думки Мої — не ваші думки». Створення світів не залучає Його до них і ніяк Його не змінює.

Б‑г так само Сам-Єдиний після створення світу, як і до нього, бо світи нічого не важать стосовно Нього. Вони нічого не додають і не займають поруч із Ним жодного «місця».

І все ж Він дає життя всьому й наглядає за шляхом кожної людини через індивідуальне провидіння. Речення продовжується в наступному абзаці, де пояснюється, як Він може знати все це, не зазнаючи змін.

У вірші сказано, що очі Б‑га відкриті на всі людські шляхи, а в молитвах мовиться, що все приховане «відкрите й відоме» перед Ним. Цей вислів є ключем до відповіді.

«Відкрите й відоме» означає, що речі просто постають відкритими перед Ним; це не означає, що Він знає їх так, як знає людина, коли її знання охоплює того, хто знає. У Тора Ор, Ваєра (14d) Alter Rebbe пояснює, що цими словами мудреці відповіли на запитання філософів: як Єдиний Б‑г може знати безліч окремих подробиць? Його знання не входить у те, що Він знає, як це відбувається зі знанням людини.

Б‑г безмежно вищий за такий спосіб знання; у цьому й полягає значення слова «святий» — відокремлений. Трикратне «Святий» у серафимів Ішаягу позначає ступені низхідного розгортання, аж до рівня «Гавая Цеваот». Ім’я Гавая прочитується як «леhавот» — «давати буття»; це Ім’я, завдяки якому постають світи, ангели й душі.

Ім’я Гавая має дві літери гей. Перша означає Б‑жественну думку, а друга — Б‑жественне мовлення. У Лікутей Тора, Емор (31a), Альтер Ребе розглядає те саме триразове «Святий» ангелів і пояснює, що «святий» означає відокремлений, як у словах: «Я, Гавая, не змінився».

Саме Б‑жественне мовлення приводить до буття світи, ангелів і душ, як сказано у вірші: небеса були створені «словом Гаваї». Отже, останній гей є безпосереднім джерелом творіння.

Перші три літери Імені — йуд, гей і вав — відповідають трьом проголошенням «Святий». Це етапи послідовного спуску: кожен рівень є причиною наступного, аж до останньої гей — Б‑жественного мовлення.

Навіть перша гей — Б‑жественна думка й перше поширення життєвої сили — не можуть існувати, якщо перед ними не постане йуд. Йуд, найменша літера, одна крапка, уособлює скорочення (цимцум) Нескінченного.

Без цього скорочення світи не могли б отримати жодного світла, а ніщо не могло б існувати як окреме «щось»; тому в молитві сказано, що Б‑г «підтримує життя милістю».

Мехалькель, «підтримує», тлумачиться як споріднене зі словом клі — посудина: життєва сила доходить до світів, будучи вміщеною в посудину всередині посудини, шар за шаром скорочення. Це необхідно, адже Б‑г є Життям усього життя — надто великим, щоб Його можна було сприйняти безпосередньо.

У простому значенні Ісая говорить, що Гавая — вічна Скеля; Талмуд (Menachos 29b) тлумачить цур як «утворив», а Яг — як назву з двох літер: літерою гей було створено цей світ, а літерою йуд — Майбутній світ. Майбутній світ — це насолода душ сяйвом Шехіни.

Душі, будучи створеними й скінченними, не могли отримувати Ор Ейн Соф безпосередньо, тому їхня насолода розкривається лише завдяки скороченню, яке символізує йуд. Сам Майбутній світ відповідає літері гей.

Оскільки насолода душ виникає завдяки цимцуму, вона є «чимось» (єш), що можна осягнути. Мішна тлумачить єш у цьому вірші як число: його літери — йуд (10) і шин (300) — разом становлять 310, тобто світи, які успадкує кожен праведник. Щоб із абсолютного небуття виникло «щось», потрібне скорочення.

«Винагорода за міцву — сама міцва» означає, що сама міцва приносить свою винагороду. Виконуючи міцвот у цьому світі, людина притягує згори вниз розкриття Саду Еден — насолоду душ.

Зогар тлумачить слова «щоб обробляти його» у вірші про Адама в Саду Еден як 248 позитивних заповідей, тож міцвот людини «творять» Сад Еден. Цемах Цедек (Ор а-Тора, Берешит) пояснює послідовність: слова «щоб обробляти його» притягують згори вниз літеру йуд у вищу літеру гей — Світ Прийдешній, а слова «щоб стерегти його» притягують згори вниз нижню літеру гей — цей світ.

Ось у чому полягає «славлення» душі, тобто її осяяння: вона притягує згори вниз літеру йуд — скорочення — у вищу літеру гей, Світ Прийдешній, і так приводить до «чогось із нічого», що є винагородою душ.

У вірші сказано «кожна нешама», а слово нешама походить від нешима — дихання: повітря входить і виходить, утворюючи ритм «бігу й повернення». Слова Ісаї «Я видихну й вдихну» тлумачаться саме так. У поясненнях 5627 року (Toras Shmuel), наведених у примітках Kehot, зазначено, що для вдихання повітря — життєвої сили людини — потрібні біг і повернення.

Душа називається нешама, бо вона є джерелом усього дихання й охоплює його. Ось чому серце невпинно б’ється в ритмі бігу й повернення.

Інші члени тіла можуть відпочивати, але серце — ні, бо життя душі міститься в крові серця. Отже, ритм бігу й повернення — це сам пульс життя.

«Біг» душі — це самопожертва під час читання Шма, готовність цілковито віддати себе Б‑гові. Це означає віддати свою волю, адже нефеш, «душа», також означає «воля»: у Єремії Б‑г каже: «Моя нефеш не спрямована до цього народу», маючи на увазі: «Моя воля». Ребе зазначає (Сефер га-Маамарім 5709), що в Хасидизмі для підтвердження цього наводять саме цей вірш, а не слова «якщо на те ваша воля (нафшехем)» із Берешит 23:8, адже там ідеться про іншу сторону, тож цей вірш не є повним доказом святого вислову «всією своєю нефеш».

Отже, самопожертва — це викорінення своєї волі із суєтності світу й наявність єдиної волі — до свого Отця Небесного.

Слова псалмоспівця «Кого маю я на небі? … І з Тобою нічого не бажаю на землі» описують цю єдину волю. Той, хто віддає свою волю, зовсім нічого не бажає, крім Б‑га.

До цього він доходить, поклавши собі на серце, що немає нічого, крім Б‑га, і що все перед Ним позбавлене самостійності. Речі цього світу здаються відокремленими й незалежними лише тому, що походять від іскор, які впали під час «розбиття посудин» — кабалістичного пояснення того, як Б‑жественне світло опинилося прихованим у світі, що здається відокремленим.

Фізичні срібло й золото стали матеріальними лише внаслідок тривалого спуску через численні рівні. У своєму джерелі вони й досі належать Б‑гові — вони «Мої» — і не мають самостійного існування перед Ним, бо їхнє коріння — у «промовлянні» (неум), слові Б‑га, яке приводить усе до буття; отже, вони не є підставою віддалятися від Нього.

Що глибше людина роздумує про єдність Б‑га, то ясніше їй стає, що немає нічого, до чого варто було б звертатися, окрім Б‑га. Тоді її воля спрямовується лише до Б‑га, щоб єднатися з Ним аж до «вичерпання» душі — до найвищої міри прагнення.

Однак за «бігом» має йти «повернення». Повернення означає, що слова Б‑га потрібно втілити в серці й у повсякденному житті — вдома й у дорозі — через вивчення Тори.

Талмуд каже, що в Б‑га у Своєму світі є лише «чотири лікті галахи» — законів Тори. Оскільки Б‑г святий і відокремлений від світу, має існувати особливий канал, через який Він входить у цей світ.

Таким каналом є галаха: через закони Тори, які вивчають і яких дотримуються в цьому світі, Б‑г спочиває в ньому, і постає Його «оселя серед нижніх світів». Галаха може це здійснити, бо вона — власні мудрість і воля Б‑га.

Уся мета людини — «бігти», а потім «повернутися до Єдиного»; це слова Сефер Єціра, наведені в Тікуней Зогар. Адже, як сказано в Мішна, «проти своєї волі ти живеш»: душа має залишатися в тілі й виконувати тут своє призначення.

Те, що людина робить унизу, викликає відповідну реакцію згори. Її «біг», її прагнення піднестися, зумовлює згори відступ і скорочення Нескінченного світла (Ор Ейн Соф) — йод, про який ішлося раніше.

Її «повернення» зумовлює продовження вниз Нескінченного світла через усі рівні. Це відкриває душам насолоду від Б‑га — насолоду Майбутнього світу.

У простому розумінні слова «Гавая — твоя тінь біля твоєї правиці» означають, що Б‑г пильно оберігає людину. Маамар тлумачить слово «цель» (тінь) як тінь, що повторює кожен рух людини: так і відповідь Б‑га відповідає служінню людини. У примітках Кегот зазначено, що це тлумачення належить Баал Шем Тову й зустрічається також у Мідраш Шмуель. «Біля твоєї правиці» — це права сторона, тобто любов; тут мається на увазі любов із самопожертвою у стані «бігу».

Тепер пояснюється перший вірш: душа, що дихає в «бігу» й «поверненні», є «світильником», який продовжує Нескінченне світло в Ган Еден. Отже, душа справді є «світильником Гавая».

Однак бігу й повернення неможливо досягти лише завдяки інтелектуальному спогляданню. Саме розуміння того, що Б‑г єдиний, не породжує такої любові.

Людина може цілком розуміти, що їй належить любити Б‑га саме так, але саме це розуміння все одно не спонукає її до дії.

Про це Давид каже: «Бо Ти — мій світильник, Ім’я Б‑га (Гавая)». Слово «ата» («Ти») прочитується через свої літери: алеф і тав — це всі літери Тори від алеф до тав, а також гей. Отже, Тора та міцвот — це світильник, який осяює душу; це протилежність першому віршу, де душа є світильником Б‑га.

Літера гей у слові «ата» [«Ти»] позначає міцвот, а далі у вірші сказано: «і Гавая осяює мою темряву»: завдяки Торі й міцвот Б‑г осяює душу. Темрява — це тіло й життєва душа, які оточують Б‑жественну душу й не дають світлу любові сяяти навіть тоді, коли людина розуміє, що повинна любити Б‑га.

Спочатку має бути «відвертайся від зла й чини добро» (Тегілім 34:15): людина повинна стати одним із «владик рахунку», чесно підбиваючи підсумок кожному вчинку, слову й думці, які були не заради Б‑га; кожен знає власні «рани серця». Танія, розділ 29, на який указує примітка Kehot, дає ту саму пораду: коли серце залишається байдужим, хоча розум осягає велич Б‑га, слід упокорити грубість, що затьмарює душу, відводячи для такого підрахунку окремий час.

Саме ці вади стримують світло любові. Тора каже, що коен із вадою не може приносити хліб Б‑га; так само душа з вадами не може наблизитися. Мітелер Ребе додає в примітках Kehot, що духовною вадою є навіть найменша вада ока чи вуха — у тому, що людина бачить і чує.

У вірші сказано: «досконалі успадкують добро», а Мішна каже, що єдине справжнє добро — це Тора. Тварину без вад можна принести в жертву, але тварина з вадами непридатна для жертовника.

Жертву з вадою, покладену на жертовник, знімають звідти. Те саме стосується людини, яка намагається принести свою душу Б‑гу під час Шма: якщо вона має ваду, то не може наблизитися до справжньої самопожертви.

Його відкидають униз, коли він намагається піднятися; Мітелер Ребе у примітках Кегот пояснює, що душу відкидають униз, коли вона підноситься в молитві, тож вона не може наблизитися з любов’ю і трепетом (агава ве-йіра), притаманними бігу й поверненню. Це триває, доки він не здійснить повернення (тшуву) до Б‑га й Б‑г не змилосердиться над ним; тоді йому допомагають згори пробудити любов під час читання Шма.

Це перший рівень, який називається «дочка»: той, хто отримує. Його душа від природи не готова до самопожертви, доки на нього не проллється дух згори; до нього звернені слова вірша: «Слухай, дочко… забудь народ свій та дім батька свого».

«Народ твій і дім батька твого» — це звички світу, до яких людина призвичаїлася. Принаймні вона має настільки забути про них, щоб прийняти ярмо Небесного Царства й стати посудиною для любові, яка приходить згори.

Коли той, хто приймає, стає посудиною, «цар забажає твоєї краси»: краса — це світло, яке запалює його любов, його «світильник». Про нього Міхей каже: «Ти даруєш істину Яакову» — істину, дану як дар.

Є два види єврейських душ, які називаються Яаков та Ісраель. Ісраель, названий на честь слів «ти боровся й переміг», уже здобув перемогу у внутрішній боротьбі.

Ім’я Яаков читають як «йуд» і «екев», тобто «п’ята»: він стоїть низько, на рівні п’яти, але має на голові йуд — точку Б‑жественності, яка тягне його вгору.

Яаков ще не має істини у власній природі; Б‑г дарує її йому як допомогу згори. У «Лікутей Тора», Шміні Ацерет (83b), Альтер Ребе пояснює цей вірш так само: йуд у Яакові — це скорочення (цимцум), яке опустилося до «п’яти», а Б‑г дарує істину, щоб Його істина розкрилася навіть там.

«Милість до Авраама» означає, що любов — риса Авраама — також приходить до нього як дар згори. Усе це сходить «від днів давніх», від тшуви, яка передувала світові й може сягнути за межі теперішнього стану людини.

Друге найменування — «сестра» — означає рівень тих, для кого вивчення Тори є заняттям і хто цілковито присвячує себе навчанню. У мідраші сказано, що Б‑г поблажив навіть щодо таких тяжких гріхів, як заборонені зв’язки й кровопролиття, але не щодо занедбання вивчення Тори.

Вивчення Тори має таке центральне значення, бо воно низводить оселю Б‑га серед нижніх світів.

Кожне питання галахічного закону Тори — заборонене й дозволене, кошерне й непридатне, нечисте й чисте — є розрізненням, і кожна така постанова відділяє добро від зла. Цей принцип висловлено у вірші, що завершує закони про кошерних тварин: «щоб відрізняти тварину, яку можна їсти, від тварини, яку не можна їсти».

Тора каже: «Через мене царюють царі», а мудреці кажуть: «Мішна — цариця». Галаха має царську владу: подібно до царя, вона наказує, що слід робити. У Тора Ор, Шмот (49b), Альтер Ребе пояснює, чому Мішну уподібнюють до цариці: це праця очищення в мудрості (Хохма), відокремлення нечистого від чистого, а забороненого — від дозволеного.

Через Овадію Б‑г каже пихатому Едому: «Хоч ти й здіймешся, мов орел… звідти Я скину тебе». Саме слово Б‑га скидає оболонки та сітра ахра — сили, протилежні святості.

Людина, яка вивчає Тору, чинить так само: коли вона постановляє, що заборонено, а що дозволено, що кошерне, а що непридатне, вона відсуває заборонене й непридатне донизу й геть. Вона робить це за допомогою «слова Б‑га» у своїх устах, яке мудреці визначають як галаху.

Отже, вірш «звідти Я скину тебе, — промовляє Б‑г» здійснюється через саму людину. Оскільки вона таким чином виконує власну роботу Б‑га, Ізраїль називають Його «братами й товаришами».

Слова Іцхака «Голос — це голос Яакова, а руки — це руки Ейсава» мудреці тлумачать так: коли під час вивчення Тори лунає голос Яакова, руки Ейсава не мають над ним влади.

Причина в тому, що вивчення Тори відокремлює й очищує добро від зла, тож зовнішнім силам оболонки (кліпи) нічим живитися. У вірші слово «голос» (коль) повторюється двічі: голос згори — слово Б‑га — з’єднується з голосом унизу, тобто з голосом людини, яка вивчає Тору.

Саме це має на увазі Ісая словами «слова Мої, які Я вклав у твої уста»: слова, що їх людина промовляє, вивчаючи Тору, — це справді слова Б‑га. Тоді галаха має свою царську силу: «Мішна — цариця».

Цей рівень називається: «моя сестро, моя кохана, моя голубко, моя досконала», а Мідраш читає «тамасі» — «моя досконала» — як «теомасі» — «моя близнючка». Завдяки Торі Ізраїль і Б‑г стають, так би мовити, близнюками.

Проте самої Тори недостатньо: «той, хто каже: “У мене немає нічого, крім Тори”, не має навіть Тори». Тора велична тому, що вона єдина з Б‑гом; у «Тора Ор», Ваера (57c), Альтер Ребе пояснює, що «Святий, благословенний Він» у цьому вислові означає Самого Б‑га — святого й відокремленого від світів, Який присутній у Торі. Тому необхідно також зв’язати себе із Самим Б‑гом, як пояснюється в наступному абзаці.

Отже, людині Тори також потрібна самопожертва, властива Шма: віддати себе, промовляючи слово «Один», і мати лише одну волю. Саме звідти походить Тора. У примітці Kehot наведено джерела щодо самопожертви під час слова «Один»: респонси Рашби, Баха до Тур і Прі Ец Хаїм.

Завдяки цій самопожертві він притягує вниз розкриття Тори з її кореня, адже «Тора виходить із Хохми», а Хохма — це рівень, якого сягає самоусунення (бітуль) душі. Вірш «свідчення в Яакові… Тора в Ісраелі» вводить два рівні Тори, що відповідають Яакову та Ісраелю.

Тора має два рівні: «свідчення» і «Тора». Нижчий рівень, «свідчення», приходить через Яакова, а вищий, «Тора», — через Ісраеля.

Мудреці читають «ви виконаєте їх (осам)» як «ви зробите самих себе (атем)», а вірш про те, що людина виконує міцвот, висловлює ту саму думку. Через людину Тора й міцвот притягуються у світ.

Це відбувається через самопожертву у слові «Один», коли душа стає світильником, як пояснювалося вище. Цей рівень називається «моя мати», як у вислові «мати дітей»; це найвищий із трьох імен.

«Мати» породжує розкриття Б‑жественності в Еденському саду й насолоду душ через Тору та служіння Б‑гу. У Майбутньому «дочка» піднесеться ще вище, як обіцяє гафтара, і стане «жінкою доблесті, вінцем свого чоловіка». Лікутей Тора, Шлах (38c), цитує ці рядки й пояснює, що «дочка» — це нижній Єрусалим, а «моя мати» — верхній; верхнього можна досягти лише через нижній: «дочка» підноситься завдяки міцвот, виконаним фізичною дією.