יבל הוא היה אבי יושב אהל ומקנה

Маамар починається з віршів про синів Лемеха: Явала, «батька тих, хто живе в наметах і [доглядає] худобу», та його брата Ювала, «батька всіх, хто грає на арфі та сопілці». Далі цитуються слова Мішни про тварин, яким дозволено виходити в Шабос: «усі, хто має шир, виходять із широм». У Мішні шир — це нашийник-ланцюжок, але Альтер Ребе прочитує це слово в його іншому значенні — «пісня».

Він пояснює: кожне сходження з одного рівня буття на вищий — наприклад, піднесення душі з нижнього Ган Едену до вищого Ган Едену — відбувається завдяки «пісні», а пісня — це самоусунення власного «чогось» (бітуль га-єш): відсунення на задній план власного існування та усвідомлення себе.

Загальне правило таке: поки річ залишається такою, якою вона є, з неї не може виникнути нічого нового; спершу вона має стати «ніщо», і тоді з неї може постати нове, величніше буття — «із додатковим благословенням».

Це ілюструє зернина, посаджена в землю: спочатку вона має розкластися й утратити свою форму, і лише тоді з неї може вирости рослина, що принесе багато зернин.

Те саме правило діє й щодо душ та ангелів угорі: щоб піднестися до більшого осягнення Б‑жественності, треба спершу відсторонитися від власного існування та від осягнення, якого вже набув; лише тоді можна піднятися до більшого осягнення.

Таке значення має «стовп», який, згідно із Зогаром, сполучає нижній і вищий Сади Едену: стовп, яким душі підносяться, є станом бітулю.

Отже, «усі, хто має спів, виходять» — виходять за межі свого теперішнього осягнення — «і їх завдяки співу тягне» вгору. Ось чому принесення жертв у Храмі супроводжувалося співом.

Жертва — це піднесення знизу вгору («вогненна жертва, приємний аромат»), а для піднесення потрібен спів, тобто бітуль.

Самоусунення має багато рівнів, і спів також. Альтер Ребе розрізняє «простий» і «подвійний» спів, нагадуючи, що стовп у Едемському саду має три кольори: білий (Хесед, милість), червоний (Гвура, стриманість) і зелений, який поєднує їх.

Найпростіше самоусунення — це одна «точка», подібна до літери Юд: чисте самоусунення. Повніше самоусунення включає також емоцію, наприклад любов чи трепет. Навіть зовнішні прояви милості й стриманості можуть поєднуватися: милість міститься всередині стриманості.

Батько, який б’є сина, діє зі стриманістю, але з любові — щоб наставити його на правильний шлях; саме тому він б’є свого сина, а не чужу дитину. Як сказано в Мішлей: «кого Він любить, того Він картає».

Чисте самоусунення — це «простий спів»; самоусунення, поєднане з однією емоцією — любов’ю чи трепетом, — це «подвійний спів». У дужках ідеться про пояснення до місця в Зогарі про людей Кораха: «покликані на зібрання».

Коли в самоусуненні поєднані і любов, і трепет, це «потрійний спів»; так само буває й «четверний спів».

Чотири матеріали для завіс Мішкану — блакитна, пурпурна й червона вовна та кручений льон — символізують чотири поєднані якості: любов, трепет, милосердя та шеш, приховану любов (природну любов, яку кожна єврейська душа має до Б‑га).

Четверне поєднання подібне до «чотирьох вітрів небесних» у пророцтві Зехарії: вітер, що дме з півночі на південь, поєднує якості цих двох напрямків.

Вітер зі сходу на захід діє так само; іноді вітер поєднує всі чотири напрямки.

Щоденний шлях сонця зі сходу на захід також виражає бітуль.

Це походить від «душі» сонця — його осягнення; завдяки їй фізичне тіло сонця постійно рухається в стані бітуль. Маамар посилається на маамар про «Крем’яні ножі» (у Сідурі, примітки Кегот), де пояснюються слова Єгошуа «Сонце, зупинись (дом) у Гівоні»: дом означає і «зупинись», і «мовчи».

Є дві думки про те, що спонукає рух сонця: любов і прагнення чи самий бітуль. Насправді трапляються обидва випадки: іноді — простий бітуль, а іноді — бітуль, у якому є любов.

Когелет описує, як сонце сходить і заходить (схід і захід), іде на південь та повертає на північ. На початку Ваєце Зогар тлумачить ці слова про сонце, яке щодня виходить на сході, повертає на південь і північ, а збирається на заході; отже, його шлях поєднує всі чотири напрямки у взаємовключенні, що утворює «чотирикратну пісню».

Тут пояснюється вірш про Ювала. Ювал тлумачиться як слово, пов’язане з голахою, «проведенням»: його ім’я має спільний корінь зі словом мовіль — «він проводить», адже він проводить і тягне вгору за допомогою арфи й сопілки — через спів, який є самоусуненням. Це і є піднесення, про яке сказано: «виходять зі співом».

Явал, інший брат, уособлює джерело цього самоусунення. Псалмоспівець каже, що Б‑г «поставив намет для сонця в них»: самоусунення і прагнення сонця, описані вище, походять від цього «намету».

Намет оточує все, що перебуває всередині нього, тому він уособлює охоплювальне світло (макіф), яке йде згори й постійно підтримує самоусунення сонця. Ім’я Явал нагадує про вислів «він дав корм (ваявол) ослам» — корм, змішаний разом, — і тому співвідноситься з білбулем, тобто змішуванням і поєднанням.

Охоплювальне світло перебуває над усіма поділами, тому в ньому все може «поєднуватися», а його сяйво може досягати навіть нижніх рівнів. Це уможливлює наступний етап — Ювала з його арфою, тобто самоусунення в пісні.

Отже, Явал — «батько тих, хто живе в наметах», тобто охоплювального світла; саме тому він може бути також «батьком худоби», поширюючи це світло на найнижчі речі. Охоплювальне світло однаково оточує все й не має «верху» та «низу», як сказано: «а внизу — вічні рамена».

Прикладом є Яаков: він пас отари Лавана, використовуючи палиці зі свіжої тополі, мигдалю й платана, які Зогар тлумачить як поєднання Хеседа, Гвури й Тіферет.

Звичайний пастух доглядає овець суто матеріальним чином; але Яаков, який «жив у наметах» і був пов’язаний з охоплювальними світлами, залучав цей високий рівень до свого пастушого заняття.

Це і є «жити в наметах і [тримати] худобу». Завершальна дужка відсилає до інших маамарів: про Ювала — у Parshas Shelach, де йдеться про чоловіка, який «збирав дрова», а про «худобу» — у Parshas Vayetzei, до слів «і шість років для твоєї отари», та в Мішпатім, до слів «А це — закони».