כי כאשר השמים החדשים והארץ החדשה וגו׳

Маамар починається з обітниці Ішаягу: «нові небеса й нова земля», які створить Б‑г, стоятимуть перед Ним, як і нащадки та ім’я Ізраїлю. Перш ніж пояснити це, Альтер Ребе звертається до першого вірша Тори й тлумачення мудреців: Берешит означає «заради рейшит (першого)» — світ створено заради Ізраїлю, якого називають «першим».

Мудреці також тлумачать це як «заради Тори», яку теж називають «першою». Альтер Ребе робить висновок: якщо фізичне небо й земля існують заради Тори та Ізраїлю, то в Торі й у служінні Ізраїлю Б‑гові мають бути духовні «небо» й «земля», і саме вони підтримують існування фізичних неба й землі. Тепер маамар має визначити, що саме ними є.

Мідраш пояснює назву ерец (земля) грою слів: земля «побігла» (рацта), щоб виконати волю свого Творця. Альтер Ребе вказує, що слово «рацта» має водночас два значення — біг (рац) і бажання (рацон), і обидва матимуть значення далі.

У пісні подяки Давид каже: «З Тобою я пробіжу крізь загін»: очевидно, з допомогою Б‑га він кидається на ворожий загін. Слово «аруц» має корінь зі значенням бігу, а Альтер Ребе додає, що у вірші є також відтінок значення волі; у параграфі 8 він тлумачить «беха» як «у Тобі» — у самій сутності Б‑га, а «загін» — як воїнства, повз які душа пробігає, прагнучи до Нього.

У видінні Єхезкеля хают — ангельські «живі істоти», що несуть Б‑жественну колісницю, — описані як ті, що «бігли й поверталися» (рацо ва-шов). Альтер Ребе визначає рацо, «біг», як прагнення серця приліпитися до Б‑га.

Рацо також пов’язане з меруца — бігом: як бігун залишає своє місце й рухається далі від нього, так прагнення ангелів спонукає їх вийти за межі власного рівня й піднестися, щоб досягти самоусунення та включитися в Нескінченного. Подібно й серафими з видіння Ісаї, які «стояли над Ним»: ці слова тлумачаться як «над Його Шехіною», адже вони підносяться навіть над рівнем Шехіни — Б‑жественної присутності, що перебуває у світах.

Таке саме прагнення є в джерелі всіх єврейських душ — у Громаді Ізраїлю, яка прагне приліпитися до Нескінченного. Слова, які Б‑г промовив до Хави після гріха: «І до чоловіка твого буде прагнення твоє», тлумачаться як прагнення цієї сукупної душі, «нареченої», до Б‑га.

Її прагнення походить від того, що вона осягає у своєму становищі «землі» — найнижчого Б‑жественного рівня, рівня царювання (Малхут), завдяки якому постає «народ», тобто істоти, що існують окремо від свого Царя. З цього найнижчого місця вона прагне знову з’єднатися з Ним.

Той самий взірець повторюється в душі окремої людини внизу: людина розумом роздумує про єдність Б‑га — про те, як Він «Своєю добротою оновлює [щодня діло творіння]» (із першого благословення перед Шма), приводячи всі світи з небуття до справжнього існування.

Завдяки таким роздумам душа людини теж стає «землею»: її спонукає прагнення й любов бігти до Б‑га. Вислів «любити Гаваю… бо Він — твоє життя» показує, що любов зростає з усвідомлення, що Б‑г — саме життя людини.

Тепер Альтер Ребе співвідносить рацо і шов із ранковою молитвою. Шма, у якій проголошується єдність Б‑га й міститься заповідь любити Його, — це спрямування душі вгору; Шмоне есре та вивчення Тори після неї — це «повернення», коли Б‑жественність притягується вниз і розкривається внизу.

Псукей де-Зімра — псалми й вірші хвали, які читають перед Шма, — оповідають про велич Б‑га. У Псалмі 149 сказано: «Піднесення Б‑га — в їхньому горлі, а двосічний меч — у їхній руці, щоб чинити помсту». Альтер Ребе пояснює, що сама хвала стає мечем, який розтинає заслони, що приховують Б‑жественність.

Усе, що передує Шмоне есре, готує до неї, а притягнення розкриття виразно відбувається в словах кожного благословення. «Благословенний Ти, Гавая, наш Б‑г» означає, що трансцендентне світло (Гавая, совев) розкривається всередині світла, вкладеного у світи («наш Б‑г», мемале).

Перш ніж це може відбутися, слід спершу викласти хвалу Б‑гу в Псукей де-Зімра, починаючи зі слів «Барух ше-амар». Як зауважує Цемах Цедек, це начебто повторює попередню думку; однак тут ідеться про те, що Псукей де-Зімра готує до Шма, де відбувається рацо. Далі йде довга вставна частина, а речення продовжується в частині 9.

У вставній частині пояснюється, чому потрібна підготовка: за своєю природою Б‑жественна душа подібна до «землі» й постійно прагне приліпитися до Б‑га, але це її стан у корені, що перебуває вгорі.

Коли Б‑жественна душа спускається й опиняється в тілі та тваринній душі, вони приховують її світло й тягнуть її до темряви світських справ, тож її прагнення до Б‑жественності стає прихованим. Вірш про Яакова й Ейсав: «один народ візьме гору над іншим», який мудреці тлумачать як «коли один підводиться, інший падає», описує цю боротьбу: коли тваринна душа сильна, прагнення Б‑жественної душі приховане.

Отже, щоб досягти рацо під час Шма, душі потрібна значна підготовка, і саме для цього служить Псукей де-Зімра. Проте рацо саме по собі не є метою: воно потрібне заради шов — притягнення вниз у молитві Шмоне есре, — подібно до того, як левіти допомагали коенам.

Якщо розглядати це докладніше, Псукей де-Зімра безпосередньо готує й до Шмоне есре: усунення розділювальних заслонів дає змогу розкриттю відбутися внизу. Тут вставна частина завершується.

Повертаємося до основного речення: Псукей де-Зімра (вірші прославлення) вихваляють Б‑га, описуючи, як небо, земля та все їхнє воїнство постали завдяки одному вислову.

І «Їштабах», яким завершується цей розділ, і «Барух ше-амар», яким він починається, називають Б‑га «Єдиним, Життям світів» разом із «Царем». Альтер Ребе пояснює: Б‑г «Єдиний» — Він сам, єдиний і незмінний, саме такий, яким був до створення світу; натомість «Життя світів» належить лише до Його аспекту «Царя».

Царювання — лише слабкий відблиск Б‑га. Саме цей відблиск, а не Його сутність, низводиться, щоб бути життєвою силою всіх світів. Протиставлення «Єдиного» (самого Б‑га) і «Царя» (лише відблиску) готує ґрунт для наступних абзаців.

Кабала навчає, що безліч світів — і вгорі, і внизу — не має кінця. Альтер Ребе знаходить це в словах відповіді на Шма: «Благословенне Ім’я слави Його царства навіки й повік». Талмуд навчає, що слово «ваед» означає «без перерви», тож царство Б‑га простягається без кінця.

Саме Його царювання — «слава Його царства» — поширюється на всі ці незліченні світи й творіння, даючи їм життя. Йов говорить про незліченні «війська» Б‑га, а Даниїл — про «тисячу тисяч» і «міріади міріад» ангелів. Проте Талмуд навчає, що ця вражаюча кількість у Даниїла — лише число одного війська.

Та вся ця незліченна безліч отримує життєву силу лише від рівня «Цар», тобто лише від «Імені» Б‑га. Ім’я потрібне, щоб інші могли звертатися до людини, але воно не торкається її сутності; так само царювання — це спосіб, у який Б‑г пов’язаний з іншими, а не те, ким Він є. У першому благословенні молитви Шмоне-Есре слова «Заради Його Імені, з любов’ю» стоять безпосередньо поруч зі словом «Цар».

Це царювання, що дає життя, — світло, яке наповнює всі світи (мемале коль альмін), Б‑жественна сила, присутня в кожному створінні. Роздуми про це пробуджують любов, коли людина промовляє: «І любитимеш Гаваю, Б‑га свого». А слова «Гаваю, Б‑га свого» означають те, що пояснювалося щодо слів «Гавая — наш Б‑г»: трансцендентна Гавая, відкрита в «Б‑зі твоєму».

Особлива перевага Ізраїлю над усіма ангельськими воїнствами полягає в тому, що Б‑г «наблизив нас до Свого великого Імені» — як сказано в благословенні перед Шма. Йдеться про совев коль альмін, про саму Його сутність, про рівень «Єдиного», незмірно вищий за «Життя світів» — лише рівень «Цар», від якого отримують життєву силу ангели.

Саме тому Громаду Ізраїлю називають «одна», як у «Пісні пісень»: «Одна вона, голубка Моя». Вона отримує від «Гавая — Єдиний» — від самої єдності Б‑га, а не лише від Його царювання.

Вірш «Одна вона, голубка Моя» продовжується словами «вона одна для своєї матері». Альтер Ребе пояснює, як душа досягає цієї єдності: завдяки спогляданню в неї з’являється єдине бажання — приліпитися до самого Б‑га.

Це описане вище рацо, тепер спрямоване до совев — трансцендентної сутності Б‑га, а не до життєвої сили всередині світів; як каже псалмоспівець: «Кого маю я на небесах [окрім Тебе]?»

Це любов, виражена словами «І любитимеш» у Шма. Вірш Давида «У Тобі я пробігаю загін» тепер розкривається у всій повноті: беха, буквально «завдяки Тобі» (за Твоєї допомоги), прочитується як «у Тобі» — у самій сутності Б‑га; а «загін» — це незліченні ангельські воїнства з видіння Даниїла.

У дужках Альтер Ребе посилається на інший маамар, де корінь кожного ангельського «загону» пов’язується із шістьма емоційними сферами духовного прояву (сфірот) світу Ацилут. Душа пробігає повз усі ці воїнства, бо бажає лише самого Б‑га.

Друга частина вірша Давида — «завдяки моєму Б‑гові перестрибую через стіну» — буквально означає, що з допомогою Б‑га він долає стіну ворожого міста. Тут же ці слова стосуються ще вищого: охоплювальних світел (макіфім) — рівнів, надто високих, щоб увійти у світи, які оточують їх, як стіна оточує місто. Шур означає «стіна», як у благословенні Яакова Йосефу.

Душа перестрибує навіть через ці високі охоплювальні рівні, бо її прагнення спрямоване не до жодного прояву, хай навіть найвищого, а до самої сутності Б‑га.

У другому відступі в дужках сказано: перед Б‑гом навіть найвищі охоплювальні світла — ніщо. Тому їх називають «стіною»: стіна складена з каміння, неживої матерії; так само вірш говорить: «Він чинить чудеса». З погляду Б‑га навіть «чудеса» — вищі макіфім — є лише «діянням», найнижчим видом діяльності.

Вірш із Псалмів підсумовує сказане: «небеса» означають охоплювальні світла («стіну»), а «земля» — внутрішні світла, які входять у світи («загін»). Душа пробігає повз обидва рівні завдяки силі свого прагнення до беха — самої сутності Б‑га.

Висхідний рацо під час Шма згодом приводить до шов у молитві — Шмоне-Есре.

Ось чому навіть саме Шма завершується сходженням униз: «Я — Гавая, ваш Б‑г», де «ваш Б‑г» мається на увазі буквально — Б‑жественність розкривається в кожній окремій людині, згори донизу. Вислів Зогару «щоб стати єдиним з Єдиним» описує це єднання, коли Єдиний угорі розкривається в тому, хто внизу.

У молитві Шмоне-Есре розкриття притягується вниз у повному шов через її вісімнадцять благословень. Кожне починається словами «Благословенний Ти»: перехід від «Благословенний» (що в хасидизмі розуміють як притягнення світла вниз) до «Ти» є безпосереднім зверненням до Б‑га як до присутнього й відкритого.

Після молитви йде вивчення Тори, і те саме розкриття притягується в Тору, яку книга Приповістей називає «світлом». Принцип «дух приносить дух» пояснює цей зв’язок: дух, який людина пробуджує під час молитви, приносить відповідний дух згори в її навчання.

Саме рацо під час Шма притягує цей «дух» униз. Слова книги Йова «Якщо він зверне до Нього своє серце, Його дух і Його душу Він збере до нього» тлумачаться так: коли людина звертає своє серце до Б‑га, дух Б‑га притягується до неї.

Шов іще більше проявляється в практичних міцвот. Корінна мета міцвот — притягнути Б‑жественне світло в посудину, тобто у фізичні предмети й дії, — на що вказують слова «міцва — світильник»: світильник є посудиною, що вміщує світло.

Слова Мішни «Проти своєї волі ти живеш» стосуються міцвот. Після рацо душі — настільки сильного прагнення в любові, що вона готова цілковито віддати себе, — душа мусить «повернутися» й продовжувати жити в тілі проти своєї волі, адже лише там через практичне виконання міцвот може розкритися внизу Б‑жественне світло.

Два вислови з Шма відповідають двом рухам: «усім серцем» — це самовіддане рацо, а «і всією душею» — це шов, коли людина пов’язує свої думку, мовлення й дію з думкою, мовленням і дією Тори та її заповідей.

Тепер шов ототожнюється з «небом». Через Тору й міцвот притягується світло, що охоплює душу (макіф), як небеса охоплюють землю. Тому міцвот стають «одягом» душі в Еденському саду: одяг є різновидом охоплення.

У благословенні Авіґаїл, щоб душа Давида була «зв’язана у вузлі життя», мається на увазі міцвот, які огортають душу. Тора називається «їжею», яка засвоюється всередині, як внутрішнє світло; однак вона також є одягом, як сказано в Псалмі: Б‑г «огортається світлом, наче одягом», — світло тут означає Тору.

Ця дужкова примітка відсилає до інших маамарів, де цю тему розвинуто: до спокутування в Йом-Кіпур (де Тора є власним «одягом» Б‑га), до цицит і до дотримання шабату.

Отже, шов, якого досягають через Тору й міцвот, називається «небом»: він оточує «землю» рацо душі, як небеса оточують землю.

Другий висновок із матеріального світу: порівняно з неосяжною сферою небес, що рівномірно оточують її з усіх боків, уся земля не більша за гірчичне зернятко.

Таке саме співвідношення існує і в духовному вимірі. Рацо душі, яким би сильним воно не було, мале порівняно із шов Тори й міцвот, адже Тора й міцвот — це власні воля й мудрість Б‑га, тоді як рацо є лише прагненням створіння.

Вірш Ісаї «Небеса — Мій престол, а земля — підніжжя Моїх ніг» тепер тлумачиться через рацо (прагнення вгору) і шов (повернення). Підставка для ніг піднімає ноги; душі називаються «ногами» Б‑га («син — нога свого батька»), і їх підносить «земля» — рацо, спрямоване вгору.

Зокрема, вища «земля» — це громада Ізраїлю, і її піднесення відбуваються в Шабат і свята; обидва пов’язані зі словом «нога»: Шабат — у вислові «Якщо відвернеш ногу свою через Шабат», а три свята називаються регалим — «ногами».

«Небеса — Мій престол» означає шов (рух униз), спуск: той, хто сидить на престолі, опускає свою поставу.

Так само й у псалмі сказано: «Ти, Святий, сидиш на хвалах Ізраїлю»: Б‑г «святий» — відокремлений від усіх світів і вищий за них; лише завдяки хвалам Ізраїлю Він притягується, щоб «сісти», опускаючись і відкриваючись унизу. Талмудичний образ Б‑га, який «сидить і займається Торою», відображає цей самий спуск у Тору.

Зогар називає молитву драбиною зі сну Яакова: «поставленою на землі, а її вершина сягає небес». Сама драбина — підйом угору — це рацо; але її вершина «сягає небес»: шов починається на вершині молитви, у Шмоне-Есре, а завершується через Тору й міцвот.

Цим пояснюється талмудична думка, що землю було створено раніше за небо: як показано вище, у послідовності Шма, Шмоне-Есре та вивчення Тори рацо передує шову.

Це загальне правило: пробудження згори (Б‑жественна відповідь) відбувається лише завдяки пробудженню знизу (ініціативі людини). Вірш з книги Йова показує порядок: спершу «він спрямує до Нього своє серце», а потім «його дух і його душу Він збере до нього».

Отже, ерец — «земля», тобто рацо, прагнення, — передувала «небу», тобто шову, поверненню.

Адмор га-Закен повертається до запитання з першого абзацу: чому мудреці сказали, що фізичні небеса й земля створені «заради» Ізраїлю та Тори?

Відповідь така: Тора й Ізраїль втілюють кожен один із двох духовних рухів. Тора — це шов: воля й мудрість Б‑га, що сходять униз, — і тому вона є «небесами»; Ізраїль у своєму служінні, сповненому самопожертви, втілює рацо — порив угору, — і тому є «землею».

Отже, саме завдяки цим духовним відповідникам — рацо й шов, що виникають через Ізраїль і Тору, — продовжують існувати фізичні небеса й земля.

У дужках наведено підтвердження й уточнення. В Ішаягу Б‑г каже: «Я вклав слова Мої в уста твої… щоб насадити небеса й закласти основи землі»: Тора утверджує небеса й землю. Або ж можна сказати, що самі Тора та міцвот містять небеса й землю: практичні міцвот — це «земля», «підніжжя», яке підносить людину.

Так само й слова «Цдака підносить народ»: практична міцва підносить, мов підніжжя. Тора, натомість, є «небесами» — сходженням [світла згори]. Читача також відсилають до іншого обговорення вислову «мезуза праворуч».

Тепер вірш Ішаягу розділяється на дві частини: «Я вклав слова Мої в уста твої» — це Тора, а «тінню руки Моєї Я вкрив тебе» — це міцвот, що огортають людину, наче покривало. Разом вони «насаджують небеса й закладають основи землі».

Отже, Тора, яка сама містить небеса й землю — вивчення Тори та міцвот, — цілком слушно є «початком», заради якого створено світ; завдяки їй існують небеса й земля. Ізраїль так само містить рацо й шов, тож світ існує й заради нього. У дужках завершується абзац посиланням на пояснення вислову Зоару в розділі Шофтім: «Небеса й земля — свідки».

Усе сказане досі описує небо й землю такими, якими вони є тепер: спершу — «земля» рацо, а потім — «небо», шов, яке вона отримує у відповідь.

Пророки говорять про «нове на землі» у прийдешній час (слова Адмора га-Закена поєднують вислів з Ішаягу «Ось Я творю нове» зі словами Їрмеягу «нове на землі»). Новизна стосуватиметься самої «землі»: рацо, яким ми знаємо його тепер, уже не матиме місця.

Нинішнє рацо — це прагнення вирватися зі стану, протилежного цьому, коли «темрява вкриває землю». Саме тому, як пояснювалося вище, потрібні Псукей де-Зімра (вірші хвали).

Псукей де-Зімра — «величання Б‑га — в їхньому горлі» — стають «двосічним мечем», що чинить «помсту народам», під якими тут маються на увазі тваринна душа і тіло. Завдяки рацо власна воля людини самоусувається перед Б‑гом, і «темрява перетворюється на світло»: самі сили приховування перетворюються на святість.

Усе це стосується лише нинішнього часу, коли кліпот приховують Б‑жественність, наче одяг, що її закриває, як описано словами «Я зодягаю небеса в темряву». Там, де немає темряви, немає й потреби вириватися з неї.

Оскільки нині існує приховування, Шма застерігає: «Стережіться, щоб серце ваше не спокусилося… і ви не вклонилися [іншим богам]». У термінах хасидизму кожна кліпа, що приховує Б‑жественність, є «іншими богами»: усе, що приховує Б‑жественність, є різновидом ідолопоклонства.

Уклін означає притягнення згори вниз. У святості уклін на слові «Благословенний» у молитві Аміда притягує розкриття Б‑жественності; а оскільки «Б‑г створив одне навпроти другого», уклін «іншій стороні» притягує до неї життєву силу (хают).

Талмуд говорить, що євреї, які живуть поза Землею Ізраїлю, «поклоняються ідолам у чистоті» — тобто невинно. Альтер Ребе тлумачить «Землю» як горішню «землю», як волю й прагнення до Б‑га («землю, що прагнула виконати волю свого Творця»). Той, хто цілковито перебуває «поза» цією землею, втратив усе рацо [прагнення до Б‑га].

Така людина цілковито захоплена мирськими насолодами. Навіть якщо це дозволені речі, що походять від добра в Нозі — проміжній кліпі, яку можна піднести до святості або яка може впасти, — гонитва за ними заради них самих живить Ногу, замість того щоб підносити її.

Прагнення до матеріальних речей заради них самих є «поклонінням іншим богам»: воно дає додаткове живлення зовнішнім силам — кліпот (оболонкам). Наслідок, про який сказано в Шма, — «Він замкне небеса, і не буде дощу» — означає, що шов, притягування вниз святості з вищих «небес», буде затримано.

Тому кожна людина має пробудити рацо, спрямувавши своє серце до Б‑га, щоб перетворити темряву на світло, а гіркоту — на солодкість.

Це означає «служити Йому всім вашим серцем» — «землю» рацо; у відповідь на це приходить «Я дам дощ вашій землі» — шов, що спускається з небес. Таким чином, другий абзац Шма описує і проблему, і спосіб її усунення.

У Майбутньому все буде інакше: Б‑г обіцяє «усунути дух нечистоти», тож жодна кліпа не приховуватиме Б‑жественність, а «твій Учитель більше не буде прихований; твої очі бачитимуть».

Тоді не буде потреби самоусувати відчуття власного «єш», чим займається нинішнє рацо, вириваючись зі своєї протилежності.

Це і є «нове на землі»: «земля» більше не буде рацо такого роду. Тепер притягування вниз залежить від нашого рацо, пробудження знизу; тоді ж, оскільки Б‑жественність буде розкрита внизу так само явно, як угорі, не буде нічого, до чого слід було б «прагнути».

Пояснення в дужках: це дає змогу зрозуміти слова «гори зрушаться». «Гора» символізує рацо — піднесення вгору (у Талмуді сказано, що Avraham назвав місце Храму «горою»). Коли Б‑жественність буде видима внизу «око в око», таке піднесення вже не буде потрібне.

Тому Б‑г каже: «нові небеса й нова земля, які творю Я» — саме «Я», лише завдяки пробудженню згори. Пробудження знизу потрібне тільки для того, щоб очистити світ і перетворити темряву на світло.

У Майбутньому, коли не буде темряви, яку треба перетворювати, усе прийде лише згори; звідси й слова «я творю».

Саме тому їх названо «новими» небесами й «новою» землею: це розкриття походить від самої сутності Б‑га, «Еманатора», — рівня, який не розкривався навіть на самому початку ланцюга світів.

На відміну від них, нинішні небо й земля були створені, як сказано в Берешит 2:4, через «Гавая Елокім», а «Елокім» — це Ім’я, пов’язане з цимцумом, тобто скороченням і приховуванням.

Нинішній світ постав через Ім’я Елокім («На початку Елокім створив»). Саме рацо «землі» пом’якшує — буквально «підсолоджує» — суд і приховування Елокім.

Поєднання «Гавая Елокім» у вірші виражає те, що Ім’я Елокім (скорочення) поглинається Гавая (нескінченністю). Отже, «Гавая Елокім створив» означає єднання й злиття цих двох Імен.

Це єднання досягається через «землю» й «небо» — рацо ве-шов; у нинішньому порядку «земля» має бути першою, як сказано у вірші: «земля і небо».

У Прийдешньому часі нові небеса й земля будуть «тим, що Я творю», без скорочень Елокім.

Отже, першими будуть «небеса», адже попередній рацо не буде потрібний. Слова Захарії «Його стріла вийде, мов блискавка» описують таке розкриття, що блискавкою спалахує згори донизу.

Алтер Ребе порушує питання щодо самого вірша, на якому ґрунтується маамар.

Нові небеса й земля, як сказано, постають виключно завдяки ітарута делейла; саме це означають слова «я творю». Якщо так, як узагалі може бути «земля», якщо «земля» означає рацо — прагнення створіння бігти вгору, до Б‑га?

Ця вставна фраза загострює питання: щойно було показано, що в майбутньому навіть створіння внизу не матимуть рацо; тим паче, здавалося б, рацо не може мати місця у виявленні, яке походить згори, від Б‑га.

То чому ж вірш говорить «і нову землю, яку Я творю», а не лише про нові небеса?

Коротко відповідь така: навіть потік, що походить винятково згори, охоплює обидва рухи — рацо і шов, — лише тут «небеса» йдуть перед «землею». У наступних абзацах пояснюється як.

Досі рацо описувалося як прагнення створіння вирватися з приховання. Як щось подібне може бути в самій сутності Б‑га, де ніщо нічого не приховує?

Це аналогія з людського тіла: життєве дихання в серці пульсує; у Зогарі це названо «биттям серця». Життєва сила серця діє подібно до дихання: розширюється й відступає, що і є рацо ве-шов.

Пульс на руці показує той самий ритм: життєва сила поширюється, відступає і знову поширюється — безперервно.

Биття серця — це саме такий ритм розширення й відступлення життєвого дихання, і він відповідає рацо ве-шов.

Важливо, що це рацо ве-шов відбувається цілком усередині самого тіла: ніщо ззовні не перешкоджає життєвій силі й не відводить її. Це лише спосіб, у який життєва сила душі вливається в тіло, — розширюючись і відступаючи.

Аналогія показує ще одну особливість: у битті серця шов відбувається раніше за рацо.

Як кожен може відчути, спочатку життєва сила розширюється в серці, подібно до шов — світло входить у посудину; відразу ж вона знову відступає, подібно до рацо — світло виходить із посудини, — а потім знову осідає, і так знову й знову.

Дихання подібне до цього: спочатку подих виходить назовні, потім повертається, а тоді знову виходить. З цього вдумливий читач може зрозуміти рацо ве-шов у потоці згори донизу.

Вставне пояснення: рацо і шов бувають не лише у створінь — як у хаёт із видіння Єхезкеля, — а й у потоці Ейн Соф до посудин — сфер духовного прояву (сфірот) — і світів.

Навіть на найпершому етапі, коли Нескінченне світло (Ор Ейн Соф) притягується, щоб одягнутися в корінь посудин — джерело всіх світів, — відбуваються відхід і поширення.

Причина в тому, що якби світло й далі поширювалося, не відходячи, посудини були б переповнені ним і перестали б бути посудинами. Тому потік має пульсувати. Проте спершу відбувається поширення (шов), а потім — відхід (рацо). Альтер Ребе відсилає до свого маамару про «І нехай візьмуть для Мене приношення», де пояснює це докладніше.

Повертаючись до головного речення: рацо має місце й у потоці згори; лише там поширення світла відбувається спершу, а потім воно відразу знову відходить і поширюється.

У цьому полягає зміст слів «Голос мого коханого стукає» (дофек) з Пісні Пісень: Б‑жественний «голос», що спливає до нас, пульсує, мов серцебиття (дофек).

У «Ец Хаїм», записі вчення Арізаля, зробленому рабі Хаїмом Віталем, у сьомих воротах («Шаар Маті ве-Ло Маті»), цей ритм називається «досягає і не досягає» (маті ве-ло маті): світло сягає всередину посудини, а потім відступає і не досягає її. Спочатку відбувається «досягання». І все це відбувається в самій Б‑жественності, а не через якесь зовнішнє приховування.

Ось чому Тора називає Б‑га «вогнем, що пожирає». Вогонь за своєю природою спалахує, а потім відступає — мерехтить, — подібно до биття серця; тому він є влучним образом Б‑жественного потоку.

Це дає відповідь на запитання з абзацу 22: нові небеса й нова земля, що низводяться виключно згори, також містять «небо» і «землю».

У Б‑жественному плині низведення світла в посудину («досягання») є «небом», а відхід світла з посудини («недосягання») — «землею», тобто рацо — бігом назад угору.

Саме тому у вірші сказано: «нові небеса і нова земля», причому спочатку — небо: у Б‑жественному пульсуванні досягнення передує недосягненню. У створених істот, навпаки, спочатку йде рацо — «хаєс бігли й поверталися», а також «земля і небо», — як пояснювалося вище.

У вірші далі сказано, що нові небеса й земля «стоятимуть переді Мною». Слово лефанай, «переді Мною», має спільний корінь зі словом пенім — «внутрішній», — і тому вказує на найглибшу сутність Б‑га, рівня, якого не може досягти жодне людське пробудження. І все ж: «так стоятимуть ваше насіння та ваше ім’я».

«Ваше насіння та ваше ім’я» уособлюють ітарута делетата і те, що воно притягує вниз. Міцвот називаються «сівбою», як у благословенні перед читанням Шма, де сказано, що Б‑г «сіє праведні вчинки, дає спасінням проростати»: подібно до зерна, міцва дає врожай, набагато більший за саму себе, — розкриття з «370 світел» (термін із Зогару, що позначає надзвичайно високий рівень Б‑жественного світла).

«Ваше ім’я» — це прийняття ярма Небесного Царства, як сказано: «І Давид здобув собі ім’я»: у простому розумінні Давид здобув славу своїми перемогами; тут Давид постає взірцем царювання.

Alter Rebbe повторює: нові небеса й земля — це майбутнє одкровення з рівня, якого не може досягти жодне пробудження знизу.

Можна було б дійти висновку, що наше теперішнє служіння — Тора й міцвот, «земля й небеса» рацо ве-шов, які ми здійснюємо, — поглинеться цим приголомшливим одкровенням і втратить будь-яке значення.

Вірш дає відповідь: «Так стоятимуть ваше потомство й ваше ім’я». Саме пробудження знизу буде піднесене, щоб «стояти переді Мною» у внутрішньому вимірі, так само, як нові небеса й земля.

Слова Ішаягу «Мій слуга матиме успіх… і стане дуже високим» передають ту саму думку: «Мій слуга» — це служіння, що є пробудженням знизу, як доручення Адаму «обробляти її й охороняти її». Це служіння підніматиметься від рівня до рівня, аж доки не стане «дуже високим».