בעטרה שעטרה לו אמו כי מצות התורה הן…

Маамар починається словами з Пісні пісень 3:11, де царя Шломо увінчує його мати; за тлумаченням мудреців, цар — це Б‑г, а «мати» — Ізраїль. «Вінець» — це міцвот (заповіді): 613 заповідей Тори та сім рабинських заповідей разом дають 620 — числове значення слова «Кетер» (вінець), тому заповіді називаються 620 «стовпами світла» і є водночас Кетером та атарою — словом, яким у самому вірші названо вінець. Кетер — це рівень волі Б‑га, що перебуває вище впорядкованого ланцюга світів і рівнів.

Щоб показати, як міцвот можуть утворювати такий вінець, Альтер Ребе звертається до справжньої корони. Її коштовне каміння виблискує, однак саме по собі це лише каміння — найнижча, нежива категорія творіння; воно сяє лише тому, що його огранили й відполірували.

Чому коштовне каміння таке дороге? У своїх бесідах про вислови мудреців Альтер Ребе пояснює це так: свічка, що світить, — зовсім не дивина, але неживий камінь, який випромінює світло, — велике диво. Саме тому коштовний камінь прикрашає голову, хоча голова — найпочесніша частина тіла, осередок розуму: на ній спочиває щось іще вище за розум.

Відповідність така: міцвот виконують за допомогою фізичних речей — наприклад, вовни, шкіри та їжі, — які належать до кліпат нога, нейтральної сфери, що може схилятися як до святості, так і до її протилежності. Коли міцва очищує цей матеріал (бірур), фізичне, самостійне «щось» (єш) стає у стані бітулю перед Б‑гом; саме це диво притягує Кетер згори вниз. У Лікутей Тора, Насо, Альтер Ребе додає, що в цей матеріал упали іскри з дуже високого джерела, і тому після очищення вони підносяться й стають Кетером. «Понад сонцем» — арамейський вислів, що означає «понад природою», на відміну від того, що перебуває «під сонцем».

Мішна тлумачить наступні слова вірша: «день його весілля» — це дарування Тори. У попередньому маамарі пояснювалося, що Тора притягує згори вниз вищу Хохму — власну мудрість Б‑га, яку називають «мозком»; у цій мудрості облачається насолода Б‑га, найглибинніше осердя Його волі.

Мішна продовжує: «радість його серця» — це будівництво Святого Храму. Альтер Ребе пояснює, що радість означає відкритість серця.

У вигнанні єврейський народ, наречена з Пісні Пісень, «хворий від кохання»: це подібно до тіла, у якому кров не циркулює належним чином від серця до кінцівок. Тож вона просить: «Підтримайте мене», а ліками є Тора, яку попередній маамар назвав зціленням. Замість заключного розділу цього маамара один рукопис (Bukh 35; про це повідомляє примітка Kehot) пояснює чому: Тора подібна до лікаря, якого цар тримає при собі, щоб самому ніколи не захворіти, тоді як повернення (тшува) зцілює вже завдану шкоду; Тора ж, яку вивчають заради неї самої, притягує нове світло й зцілює, як і тшува.

Тепер Альтер Ребе розрізняє два почуття, які здаються схожими: насолоду (таануг) і радість (сімха). Вони видаються одним і тим самим, але це два різні почуття.

Він наводить приклад багатія: той радіє своєму запасу срібла й золота, навіть коли не дивиться на нього і навіть коли той за сотні парсаосів (парса — давня міра відстані, близько чотирьох кілометрів).

Радість йому приносить знання, що скарб напевно є на місці й неушкоджений. У цьому й полягає природа радості: її можна відчувати з приводу чогось доброго, чого не видно.

Насолода — це інше: для неї потрібно бачити сам предмет. Батько втішається своєю дитиною, коли вона перед ним.

На відстані можлива радість, але не насолода. Тому мудреці встановили благословення, коли людина після тривалої розлуки бачить дорогого їй друга: саме побачене приносить нову насолоду.

Тепер аналогія застосовується до радості від виконання міцви. Нині нам невідомі внутрішні причини міцвот; ми виконуємо їх, бо такою є воля Б‑га.

У прийдешньому майбутньому — в епоху Мошиаха — ці причини відкриються; вони є насолодою самого Б‑га в кожній міцві. Навіть тепер ми знаємо, що ця насолода вбрана в міцву.

Ми знаємо, що ця насолода є, але не можемо осягнути, чим вона є, — подібно до багатія, який має прихований скарб. І саме це знання може приносити велику радість. Це радість, про яку йдеться у вірші «з радістю та веселістю серця, від усього достатку»: радість того, хто знає, що має скарб.

У майбутньому відкриється сама насолода, і саме це означають слова «Нехай він поцілує мене поцілунками своїх уст»: близькість безпосередня й інтимна, на відміну від знання здалеку. Раші тлумачить цей вірш так само: Ізраїль прагне близькості Синаю й обіцянки Б‑га знову відкрити приховані причини Його Тори.

Це пояснює, чому Храм названо лише «радістю його серця», а не його насолодою: навіть там Б‑жественне світло було приховане всередині Ковчега та його покриття. Так само любов і трепет у молитві дають лише усвідомлення того, що Б‑г присутній, але не сприйняття того, ким Він є; тому вони приносять радість, а не насолоду (таануг).

Під час дарування Тори — «у день його весілля» — сам таануг Б‑га був притягнутий вниз у Тору й міцвот; однак нині він не виявлений відкрито.

Таануг прихований у матеріальних оболонках міцвот, а в майбутньому засяє з них. Тому вірш каже: «вийди й побач» — мається на увазі справжнє бачення, як обіцяє Ісая: «Твій Учитель більше не ховатиметься» і «твої очі побачать». Дієслово «йіканеф» походить від слова «канаф» — край одягу: як пояснює Раші, Б‑г більше не вкриватиме Себе краєм Свого одягу; це саме той образ насолоди, яка нині вбрана в оболонки.

Тепер Альтер Ребе застосовує тему «серця» Б‑га до Мідрашу з Берешит Рабба на Берешит 6:6, де Б‑г, побачивши розбещеність перед Потопом, «засмутився до Свого серця». У простому розумінні вірш означає, що Б‑г, так би мовити, засмутився у Собі.

Притча рабі Берехії: цар бачить, що збудований архітектором палац йому не до вподоби, і гнівається на архітектора. Так само й слова «І засмутився Він до Свого серця»: Мідраш розуміє «до Свого серця» як указівку на того, на кого спрямований смуток, немовби Його серце було архітектором світу. Тепер маамар пояснює, що являє собою це «серце».

Пояснюючи притчу, він нагадує сказане в параграфі 3: Малхут Б‑га — атрибут, через який Він творить світи й керує ними, — називається «серцем», бо, подібно до серця, воно посилає життєву силу до всіх членів тіла, а кров потім повертається від них до серця.

Так само Малхут, «Царювання Твоє — царювання всіх світів», посилає життєву силу до трьох нижніх світів — Брія, Єцира й Асія. Це світло, що наповнює всі світи й дає кожному життя відповідно до його міри. А потім, як кров повертається до серця, «пробудження знизу» — людське служіння — піднімається з цих світів назад до Малхут.

Це пробудження знизу — любов, заповідана словами «усім серцем своїм»: людське серце відповідає Б‑жественному «серцю».

Жертвоприношення у Храмі були таким поверненням: піднесенням маїм нуквін («жіночих вод» — спрямованого вгору прагнення нижнього), що відбувалося через очищення фізичних тварин і тваринної душі. Тому Храм і називається «радістю його серця»: радість відкриває серце, і у відповідь маїм духрін («чоловічі води» — Б‑жественний потік згори вниз) притягуються від світла, що охоплює всі світи, до світла, що наповнює їх.

Покоління Потопу чинило протилежне служінню у Храмі: замість того щоб спрямовувати свої серця до Б‑га, люди «постійно гнівили Його» — такою формулою Мішна описує десять поколінь від Адама до Ноаха. У наведеному прикладі пошкоджена кінцівка перешкоджає циркуляції в обох напрямках, а тоді вплив мозку вже не досягає і серця.

У цьому полягає значення слів «і засмутився Він у серці Своєму»: вище, всеохопне світло вже не притягувалося явним чином у Малхут — світло, що наповнює всі світи, — бо припинився потік угору, знизу.

Після Потопу Ноах приніс жертву, Гавая відчув її приємний аромат, і у вірші сказано: «Гавая сказав до Свого серця», що Він більше не проклинатиме землю: у простому розумінні це означає, що Він вирішив так у Собі. Ті самі слова «до Свого серця», якими описано скорботу перед Потопом, тепер виражають протилежне: жертва Ноаха знову відкрила потік і стала подобою Храму — місця жертвоприношень, «радості його серця».