וללבן שתי בנות וגו׳

Маамар починається з вірша, у якому йдеться про дочок Лавана — Лею та Рахель. У хасидизмі вони уособлюють «думку» Б‑га — внутрішній, прихований світ — і Його «мовлення», світ, що виходить назовні, так само як думка людини залишається особистою, тоді як її слова чують інші. Альтер Ребе відсилає читача до свого маамара на Хануку (Тора Ор, Ваєшев 4:35), де слова «молодшої (га-кетана) — Рахель» прочитано як «маленька гей»: остання гей Імені Б‑га (Гавая), що відповідає царюванню (Малхут).

Псалмоспівець говорить про «землі» живих у множині. Альтер Ребе розуміє ці дві землі як Лею та Рахель, думку й мовлення, і каже, що поки стояв Храм, обидві вони відкрито сяяли в Землі Ізраїлю.

З-поміж двох у часи Храму головною була Рахель — мовлення, — бо думка не залишається прихованою: вона вбирається в мовлення, тож у тому, що відкривалося через мовлення, містилася й думка. Акерет га-баїт — це гра слів: у Торі сказано, що Рахель була акарою, «неплідною» (Берешит 29:31), а Мідраш тлумачить це слово як ікар — «Рахель була опорою дому» (Берешит Раба 71:2).

Оскільки Рахель є «відкритим світом», її визначальне становище в Землі Ізраїлю означало, що Б‑жественність була там відкрито явлена — у мудрецях, наділених святим духом (руах га-кодеш), і в пророках. Раші зазначає, що Йона втік за межі країни, бо Шехіна (Б‑жественна присутність) не перебуває поза Землею Ізраїлю, а на Єхезкеля Шехіна з’явилася у Вавилоні лише тому, що спершу перебувала над ним у Землі Ізраїлю.

У Храмі було ще більше відкритого розкриття: Шехіна перебувала у Святому святих, Урим і Тумім давали первосвященникові відповіді, а на жертовник сходив вогонь із небес. Після руйнування Храму, навчають мудреці, сама Шехіна пішла у вигнання разом із єврейським народом.

Шехіна у вигнанні — це Рахель, рівень мовлення, тепер прихований серед «сімдесяти князів», небесних сил, що панують над народами. Альтер Ребе тлумачить слова Ісаї «немов вівця (рахель) перед тими, хто її стриже, вона мовчить» як мовчання Рахель, Б‑жественного мовлення: тепер вона вже не сяє так, як раніше.

У вигнанні служіння полягає в бірурім — відокремленні й піднесенні іскор святості, що впали у світ, — а не в тому, щоб перебувати у відкритому розкритті. Однак у Землі Ізраїлю все ж сяє щось від Леї, рівня думки, вищого за мовлення, так само як думка духовніша й вища за слова, якими її висловлюють.

Лея не перебуває у вигнанні. Кінцева форма літери мем закрита з усіх боків, тоді як звичайна форма мем має отвір унизу. Рахель, мовлення, — це відкрита мем, через яку під час вигнання зовнішні сили оболонки (кліпи) можуть живитися; Лея ж укорінена в закритій мем, куди вони не мають доступу. Альтер Ребе відсилає читача до Зогару на початку Parshas Terumah.

Оскільки Леа є прихованим світом, її світло не виявляється відкрито. Саме тому Б‑жественність у Землі Ізраїлю сьогодні не видима так, як за часів Храму.

У прихованості є й прихована перевага. Великі цадики, які живуть у Землі Ізраїлю, нині можуть сягнути вищих осягнень, ніж цадики такого самого рівня за часів Храму, бо те, що залишається в Землі, — це Леа: вища думка сама по собі, перш ніж вона облачиться в мовлення.

Арізаль, рабі Іцхак Лурія з Цфата, є доказом: у Землі Ізраїлю він осягнув глибини Кабали, до яких не сягали великі цадики попередніх поколінь.

Тепер постає запитання: Тора каже, що Б‑г побачив, «що Леа була зненавиджена», тобто Яаков любив її менше, ніж Рахель. Чому Яаков віддавав перевагу мовленню перед вищим рівнем думки, якщо він, безперечно, міг осягнути прихований світ? (У примітці видавництва Кегот зазначено, що в паралельному маамарі «Тора Хаїм» сказано, що Яаков зовсім не осягав його, бо там прихований світ означає корінь Леї, який перебуває поза межами будь-якого осягнення.)

Відповідь починається з назви Яакова в Зогарі: «середній брус» Мішкана, який проходив крізь усі дошки від одного кінця до другого. Яаков притягує Нескінченне світло від верхнього краю — кава, тонкої лінії світла, яка входить у порожній простір, що залишився після скорочення (цимцум), — від Кетер униз, крізь кожен рівень. Додаткова літера вав («і») у словах «і Б‑г Яакова», якої немає в іменах Авраама та Іцхака, вказує на це притягнення вниз: вав — це лінія, проведена вниз.

У благословенні «великий, могутній і грізний» три слова відповідають Аврааму (Хеседу), Іцхаку (Гвурі) та Яакову — «грізному», який поєднує ці дві якості. Він може об’єднати милість і стриманість, бо притягує Аїн — «Ніщо» Б‑жественності, що перебуває вище за обидві, — а в людині це виявляється як самоусунення (бітуль). Його притягнення вниз не зупиняється на півдорозі: воно сягає «нижнього краю» — Малхут, відкритого світу.

Саме тому Яаков любив Рахель більше, ніж Лею. Усе його прагнення полягало в тому, щоб Нескінченне світло розкрилося внизу, у відкритому світі мовлення, бо там кожен може його отримати, на відміну від прихованого світу думки.

Тож Тора розповідає, що Яаков поцілував Рахель, а Альтер Ребе тлумачить цей поцілунок подібно до слова «і поцілував його», позначеного крапками, коли Ейсав зустрів Яакова. Раші наводить два пояснення цих крапок: Ейсав поцілував його не від щирого серця або, за словами рабі Шимона бар Йохая, тієї миті в Ейсава прокинулося співчуття, і він поцілував Яакова всім серцем; наступні рядки показують, що Альтер Ребе має на увазі поцілунок, який виражає глибинну сутність любові.

У мові Зоару поцілунок — це єднання духу з духом, внутрішня близькість, що походить із самої суті любові; у сферах духовного прояву (сфірот) він відповідає інтелекту — Хохмі, Біні та Даат. Яаков низвів до Рахелі навіть цей внутрішній, інтелектуальний рівень, щоб мовлення передавало глибину думки. Альтер Ребе вказує на власні пояснення двох віршів із Пісні Пісень про поцілунок.

«Я служитиму тобі сім років за Рахель, твою молодшу дочку»: Яаков служить Лаванові, щоб низвести світло Лавана до Рахелі — мовлення, нижчого рівня. Адже Лаван, чиє ім’я означає «білий», згідно з ученням Арізаля є «вищою білизною», джерелом усіх милостей, чистим милосердям без жодного сліду суду. Зоар говорить про цей рівень — Атіка (Стародавнього), — що в ньому «немає лівого боку», тобто немає жодної суворості.

Матеріальний Лаван був обманщиком, але його корінь святий: вища білизна опустилася дуже низько й стала матеріальною людиною. Це ілюструє закон цараат [особливого шкірного ураження]: коли біла пляма вкриває все тіло, людина чиста. Вірш «І встав Лаван рано-вранці» натякає, що ранок — час милості, коли вищий Хесед набирає сили й щодня низводиться вниз.

Лаван, вища білизна, «поцілував своїх синів і дочок»: його милість поширилася на всі парцуфім Ацилуту — і чоловічі, і жіночі. Потім він «повернувся на своє місце», віддалившись до свого високого кореня, а Яаков «пішов своєю дорогою»: його завданням було звести ту вищу білизну дуже низько — до Рахель, рівня мовлення.

Це пояснює, чому Рахель була неплідною. Щоб мовлення «народило», Б‑жественність мала б розкритися в нижніх світах Брія, Єцира й Асія, де створені істоти відчувають себе відокремленими від Б‑га. Такі істоти не можуть сприйняти вищу білизну відкрито, тому народження від Рахель було неможливим.

Альтер Ребе передбачає можливе заперечення: Рахель — це «розкритий світ», тож чому вона не може розкривати? Тому що народження — це не звичайне передавання впливу: воно виявляє щось із прихованої сутності батька чи матері, а це значно вищий вид розкриття, якого в нижніх світах досягти надзвичайно важко. На це розрізнення він указує в Зогарі, у розділі Пінхас, сторінка 249.

Леа, думка, таки народила шістьох синів. Їхнє народження відбулося в самому Ацилуті, серед сфірот, де немає відокремленості, яка перешкоджала б розкриттю. Саме там мають корінь коліна, тому псалмоспівець і називає їх «колінами Я‑га». Я‑г (йуд-гей), перші дві літери Імені Б‑га (Гавая), означає Хохму й Біну — рівень думки.

Леа дала Єгуді ім’я від слів «цього разу я визнаю» (оде). Визнання є формою самоусунення, і таке схиляння перед Б‑гом виростає з думки, з роздумів, а не з мовлення.

Ім’я Реувен походить від «бачити», а Шимона — від «чути»: коли вони народилися, Леа сказала, що Гавая «побачив моє страждання» і «почув» (Берешит 29:32–33). Зір і слух сприймають, а не виражають, тож вони також вищі за мовлення й походять від думки. Альтер Ребе відсилає до свого маамару «Єгудо, ти…», де Реувен — це зір, що пробуджує любов, а Шимон — слух, який приносить трепет.

Ім’я Леві походить від слів «прив’яжеться» (йілаве): «цього разу мій чоловік прив’яжеться до мене». Отже, Леві означає прив’язаність (гішкашрут — глибокий внутрішній зв’язок), і вона також народжується з думки.

Це можна побачити на прикладі будь-кого, хто глибоко занурений у думки: він не помічає того, що відбувається довкола, бо його розум цілковито зосереджений на ідеї.

Ці дві історії ілюструють цю думку. В Єрусалимському Талмуді (Кілайїм 9:3; це зазначено в примітці «Кегот») розповідається, що Рабі Хія Рабба не підвівся перед Рабі Ішмаелем, сином Рабі Йосі, у лазні, бо тієї миті його думка охоплювала всю книгу Псалмів. А Вавилонський Талмуд розповідає, що Рава, занурений у навчання, не помітив, що в нього кровоточать пальці.

Саме тому Моше походив від Леві. Моше казав, що він «тяжкий на уста й тяжкий на язик»: його прив’язаність до Б‑га й самоусунення, виражене в його словах «а ми — що?», були настільки глибокими, що йому було важко звернутися назовні, щоб давати іншим; а давати іншим — це рівень мовлення.

Тепер Альтер Ребе розрізняє прив’язаність Леві та визнання Єгуди, адже обидва вони пов’язані із самоусуненням. Самоусунення Єгуди виявляється назовні, як уклін під час «Модім» — благословення подяки в молитві Аміда, коли людина схиляє тіло.

Отже, царі дому Давида, які походять від Єгуди, уособлюють самоусунення, що виявляє себе відкрито — у розкритті та зовнішньому вимірі.

Самоусунення Леві внутрішнє й сутнісне, воно зовсім не виявляється назовні. Воно подібне до ангелів, про яких сказано: «небесне воїнство вклоняється Тобі». Ангели не мають тіл, якими могли б уклонитися, тож їхній уклін — це самоусунення їхнього буття в самому осягненні Б‑га.

Тому Моше, найвнутрішніший із усіх, походить від Леві; Альтер Ребе зазначає, що відмінність між Моше та Еліягу ґрунтується на тому самому принципі. Після чотирьох синів Леа «перестала народжувати»: розкриття, яке може породити думка, досягло своєї межі.

У цій довгій дужці сказане застосовується до покоління пустелі, яке було пов’язане з Леєю — світом думки. Їхнє запитання, як його формулює Альтер Ребе: навіщо нам входити до Землі, нижньої землі Малхут, і виконувати міцвот за допомогою фізичного мовлення й дії, якщо Тору й міцвот можна виконувати в духовному вимірі — думкою?

Вони дуже помилялися. Саме фізичне мовлення й дія притягують униз Нескінченне світло з набагато більшою силою, адже, як сказано в «Сефер Єцира», «їхній кінець закладений у їхньому початку»: найнижча точка пов’язана з найвищою. Тому Моше Рабейну, хоча й належав до внутрішнього світу Леї, п’ятсот п’ятнадцять разів молився, щоб йому дозволили увійти до Землі; число це Мідраш виводить зі слова «ваетханан» — «і благав».

Це дає змогу глибше зрозуміти, чому Яаков полюбив саме Рахель: вона уособлює мовлення й дію. Те, що Лея була «ненависна», протилежне прагненню покоління пустелі залишатися у світі думки.

Але це викликає запитання щодо Леї. Коли вона сказала: «Цього разу мій чоловік прилучиться до мене», то, очевидно, не мала на увазі, що мовлення й дію слід виключити. Чого ж вона прагнула?

Відповідь така: необхідні обидва рівні — думка та мовлення й дія, і жоден із них не є достатнім сам по собі. Левіатан і дикий віл із майбутньої трапези уособлюють ці два рівні: назва Левіатан (лів’ятан) споріднена зі словом «йілаве» — «прилучиться»; він уособлює риб моря, які живуть цілковито у своєму джерелі й самоусунені перед ним.

Лея хотіла, щоб головним був внутрішній зв’язок, а мовлення й дія відігравали другорядну роль. Це нагадує перших побожних людей, про яких у Талмуді сказано, що вони чекали годину, молилися годину й чекали ще годину — тричі на день, проводячи дев’ять годин у молитві та цілковито зосереджуючись на самоусуненні й прив’язаності думки.

Талмуд запитує, як ці побожні люди встигали вивчати Тору й виконувати свою роботу, і відповідає: завдяки їхній побожності їхня Тора зберігалася, а їхня праця була благословенна. Отже, більша частина їхніх занять полягала у внутрішньому зв’язку. Альтер Ребе додає, що маамар «Шістдесят цариць… Одна — моя голубка…» докладно пояснює це.

Яаков, однак, знав, що таким шляхом можуть іти лише бней алія — небагато людей піднесеного духовного рівня, як висловлюється Талмуд. Для єврейського народу загалом основна частина служіння полягає в мовленні й дії — вивченні Тори та практичному виконанні міцвот.

Отже, Яаков зробив намет Рахелі своїм основним домом, як пояснює Раші слова «він увійшов до намету Рахелі»: Яаков завжди був із нею. І все ж думка необхідна, бо з неї походять «зір і слух» (Рувен і Шимон), щоб «споглядати велич Царя», — тобто споглядання, яке пробуджує любов.

Талмуд каже, що той, хто стверджує, ніби має лише вивчення Тори, але не має вчинків, насправді не має навіть Тори. Так само необхідні обидва: зір і слух думки разом із дією, адже тоді кінець з’єднується з початком, і найнижчий вчинок притягує найвище світло.