אסרי לגפן עירה ולשורקה בני אתונו

Маамар починається уривком із благословення Яакова Єгуді (Берешит, 49:11), де йдеться про осля, прив’язане до виноградної лози, сина ослиці, прив’язаного до добірної лози, та одяг, випраний у вині. Решта маамара пояснює ці слова одне за одним.

Спершу Альтер Ребе встановлює, що вірш описує дні Машіаха, адже він продовжує попередній вірш: «Не відійде скіпетр від Єгуди… аж поки не прийде Шіло». Шіло розуміють як Машіаха, до якого зберуться народи. Отже, образ прив’язування осляти до виноградної лози описує те, що відбуватиметься за його днів.

Мудреці вчили, що дні Машіаха відрізнятимуться від нашого світу лише тим, що Ізраїль більше не буде підкорений народам. Альтер Ребе наводить це вчення, щоб показати, що дні Машіаха й надалі належать до порядку цього світу.

Отже, дні Машіаха — це ще не Майбутній світ, епоха після Воскресіння мертвих, коли праведники отримують свою винагороду. Вони й надалі належать до «Сьогодні — виконувати їх», що мудреці тлумачать як «сьогодні виконувати їх, а завтра отримати за них винагороду»: це час виконання міцвот, а не отримання за них винагороди.

Оскільки дні Машиаха є завершенням «Сьогодні — виконувати їх», повне виконання міцвот на практиці належить саме до тієї епохи.

Alter Rebbe порівнює це з Адамом в Еденському саду, чиїм єдиним завданням було «обробляти його й берегти його». Згідно із Зогаром та іншими джерелами, «обробляти його» означає виконувати позитивні міцвот, а «берегти його» — дотримуватися заборон; отже, Адам в Едені перебував на досконалому рівні «Сьогодні — виконувати їх», аж поки його не вигнали із саду.

Друга нагода з’явилася, коли єврейський народ увійшов до Землі Ізраїлю, адже дуже багато міцвот — за підрахунком цього тексту, майже чотири п’ятих — можна виконати лише там.

Але їх було вигнано, і відтоді ці міцвот не виконувалися в повноті; це станеться лише в дні Машиаха, коли «Сьогодні — виконувати їх» досягне своєї повної досконалості.

Альтер Ребе цитує молитву Мусаф, у якій ми просимо повернутися до Святого Храму й приносити там жертвоприношення «згідно з велінням Твоєї волі». Оскільки у вигнанні неможливо приносити жертвоприношення, було встановлено молитву як відповідник їм; проте саме формулювання молитви вказує, що справді «згідно з велінням Твоєї волі» є лише принесення самих жертвоприношень.

Тут постає питання. Здається, молитва вища за жертвоприношення, адже під час молитви людина підносить власну душу, промовляючи хвалу Б‑гові: від слів «Благословенний Той, Хто сказав» і псалмів «Галелуя» ранкового богослужіння аж до слів Шма: «І любитимеш… усією душею своєю», коли вона віддає саму свою душу.

Натомість у жертвоприношенні задіяна лише душа тварини, як-от душі двох ягнят, яких приносять у жертву в Шабат.

Якщо так, то чому лише жертвоприношення називають «згідно із заповіддю Твоєї волі» і чому їхнє відновлення має стати досконалістю днів Машиаха, перевершуючи молитву доби вигнання? Саме на це питання маамар прагне відповісти.

Альтер Ребе починає свою відповідь образом виноградної лози. Єврейський народ порівнюється з лозою, грона якої дають вино лише тоді, коли їх чавлять у виноробному пресі.

Найкраще вино походить із винограду, що росте найближче до землі: Мішна постановляє, що вино для храмових возлиянь приносили з низьких лоз, а не з лоз, піднятих на шпалерах. У наступному абзаці ця подробиця стане образом смирення.

Вино також буває різних видів: таке, що звеселяє, і таке, що сп’яняє, червоне й біле. Кожен із цих видів відповідає чомусь у єврейському народі: кожен його представник має приховану любов до Б‑га, яку потрібно виявити, так само як вино приховане у виноградині.

Щоб вивести цю приховану любов назовні, людина має уподібнитися лозам, що стеляться низько і чиї грона лежать на землі. Це означає упокорення, виражене в молитві: «Нехай моя душа буде як порох для всіх».

Він також має бути втоптаний, як у винному пресі, тобто мати розбите й здавлене серце. Завдяки цьому витікає вино: прихована в душі любов виходить назовні.

Альтер Ребе підкріплює цей образ талмудичним висловом: «Входить вино — виходить таємниця». Вино виявляє приховане, адже й саме воно спочатку було приховане всередині виноградини, перш ніж його вичавили.

Любов до Б‑га має дві форми. Перша — це радість у Б‑зі, що сповнює серце; вона подібна до «вина, що звеселяє», і до білого вина, яке походить від «давнього білого вина»; згодом маамар ототожнює його з вищою насолодою.

Друга форма — гіркота серця, яку відчуває той, хто чесно підбиває підсумок усім своїм думкам, словам і вчинкам, що не були заради Б‑га, і спонукуваний волати до Нього та приліпитися до Нього. Це червоне вино й вино, що сп’яняє.

У молитві Аміда на Шабат ми кажемо, що Ізраїль — це ті, «хто освячує Твоє Ім’я». Це здається загадковим, адже Б‑г святий Сам по Собі, а мідраш до слів «Бо Я святий» навчає, що Його святість вища за нашу.

Як же тоді Його святість може залежати від Ізраїлю, так що їх називають тими, хто освячує Його? Альтер Ребе починає відповідь з іншого рядка молитви: «Ти святий, і Твоє Ім’я святе, і святі щодня славлять Тебе, села».

Слова «щодня» вказують на те, що Б‑г щодня оновлює творіння, як сказано в ранковому благословенні перед Шма: «Той, Хто Своєю добротою щодня, постійно оновлює діяння творіння». Щодня все творіння постає наново з небуття.

«Святі» щодня усвідомлюють, що їхнє буття й життєва сила походять від рівня святості — цілковитої відокремленості й того, що перебуває поза ними. Б‑га називають «Владикою чудес» — це вислів із ранкової молитви, який означає, що Він стоїть набагато вище навіть за самі чудеса; у вірші сказано, що Він «творить диво», отже, диво — це лише те, що Він творить.

Те, що для нас дивовижне, для Нього — наче звичайна фізична дія. Тут ідеться про диво самого творіння: виникнення чогось із нічого.

Творіння починається з Хохми — першої точки мудрості, яку вірш описує як таку, що знаходиться «з нічого (айн)». Буквально у вірші з книги Йова поставлено запитання: «Мудрість — де її можна знайти (ме-айн)?»; маамар тлумачить ме-айн як «з нічого».

Вірш «Ти створив їх усіх мудрістю» розглядає саму Хохму як різновид творення (асія) — найнижчий серед рівнів інтелекту, мовлення, думки й дії. Так само перед Б‑гом Хохма — наче лише фізична дія, адже Він нескінченно вищий за неї.

Саме тому «святі» безперервно славлять Його, переходячи від одного рівня до наступного без зупинки: якого б високого рівня вони не досягли, Він залишається поза їхнім досягненням. Однак уся їхня хвала сягає лише «святе Ім’я Твоє» — Його Імені, сяйво якого над землею і небом.

Цей вірш наведено, щоб показати, що світи походять від Імені Б‑га: Талмуд (Menachos 29b) тлумачить слова «через Яг» як «через йуд-гей» — дві літери, якими були створені два світи. Альтер Ребе пояснює, що «Яг» тут означає все Ім’я Гавая, адже вав — лише продовження йуд, тож і решта літер є різновидом йуд і гей.

Alter Rebbe продовжує віршем про Ім’я «Яг»: як навчає Талмуд, Майбутній світ був створений літерою йуд. Він ототожнює Майбутній світ із «прихованими світами», які перебувають поза будь-яким сприйняттям і про які сказано: «Жодне око не бачило, Б‑же, крім Тебе».

Цей світ був створений літерою гей і відповідає «розкритим світам»: будь-якому рівню, який створені істоти можуть сприймати й осягати.

У цьому розумінні навіть Вищий Ган Еден вважається розкритим, адже там праведники насолоджуються сяйвом Б‑жественної присутності (Брахот 17a); Майбутнім світом він називається лише в порівнянні з нашим нижнім матеріальним світом. Порівняно з вищими світами він сам є «цим світом», бо душі там зазнають насолоди й радості.

Приховані світи, на відміну від розкритих, узагалі неможливо осягнути, і про них сказано: «Жодне око не бачило». Однак і приховані, і розкриті світи походять лише від Імені Б‑га та величі Його Імені, а не від Його сутності.

Сам Б‑г, Нескінченний, цілковито перебуває поза категорією світів, навіть прихованих. Для Нього навіть приховані світи — лише як прості фізичні дії творення, як уже було сказано вище про мудрість (Хохма).

Прославлення «святих» сягає лише рівня «Ім’я Твоє святе», бо саме звідти походить їхня власна святість. Їхнє прославлення виражає прагнення піднестися, бути поглинутими в цьому джерелі й втратити в ньому самостійне існування.

Ізраїль, однак, названий тим, «хто освячує Твоє Ім’я», бо їхні вчинки внизу пробуджують відповідь згори: сам Нескінченний облачається в Хохму й Хесед, щоб оживляти всі світи — приховані та явлені. У цьому полягає зміст слів «Який освятив нас Своїми заповідями» і вислову мудреців, що сам Святий, благословенний Він, накладає тфілін.

Коли єврей унизу накладає тфілін, пробуджується вища святість, щоб перебувати у світах і входити в них. Ця святість походить від самого Нескінченного світла, яке перебуває поза всіма світами.

Це рівень «Ти святий», а не лише «святе Ім’я Твоє»: «Володар чудес», що незмірно вищий навіть за чудо Хохми, яка постає з нічого. Причина в тому, що міцвот — це сама воля Б‑га, а воля набагато вища за мудрість.

Саме тому сказано, що Ізраїль освячує і звеличує Ім’я Б‑га: через них і їхні міцвот рівень Його Імені підноситься до святості самого Ор Ейн Соф. Вони не додають святості Б‑гові; вони вносять Його власну святість у бхіну Його Імені, що пов’язана зі світами.

Це пояснює вчення Мішни: одна година повернення і добрих справ у цьому світі краща за все життя у Світі Прийдешньому. Світ Прийдешній є розкриттям лише бхіни Імені Б‑га, тоді як добрі справи притягують униз святість самого Ор Ейн Соф.

Міцвот також створюють одяг для душі. Зогар тлумачить слова «Авраам був старий, прийшов у днях» так, що він прийшов зі своїми «вищими днями»: дні життя людини стають одягом для її душі.

Причина в тому, що міцва притягує згори охоплююче світло від рівня совев коль альмін — світла, що оточує всі світи. Подібно до одягу, це світло оточує душу, щоб вона була «зв’язана у вузлі життя з Гаваєю».

Але Мудреці сказали, що навіть грішники Ізраїлю сповнені міцвот так само, як гранат сповнений зернят, і все ж не притягують згори вниз нічого. Тому Альтер Ребе робить висновок, що вища святість притягується згори вниз саме через радість від міцви, і наводить докір: «Через те, що ти не служив Гаваї, своєму Б‑гу, з радістю».

Радість від міцви народжується з роздумів про те, чим є міцва: самим Нескінченним світлом, «Владикою чудес», що стоїть понад усіма світами. Саме це усвідомлення сповнює серце радістю.

Така радість — це згадане раніше «давнє біле вино», яке Альтер Ребе тепер визначає як вищу насолоду: насолоду самим Б‑гом. Виконуючи міцвот, людина відчуває, що Б‑г «освятив нас Своїми заповідями» в найбуквальнішому сенсі.

Однак перш ніж досягти цієї радості, людина має спершу пробудити в собі червоне, п’янке вино — святі гвурот, гіркоту через свою віддаленість від Б‑га. Це перетворює темряву на світло, а гіркоту — на солодкість, і тоді насолода від притягнення вниз Нескінченного світла стає повною.

Причина полягає в одному з принципів душі: насолода приходить тоді, коли бажання здійснюється. Людина відчуває насолоду, коли досягає того, чого прагнула й жадала.

Без сильного прагнення навіть володіння бажаним приносить мало насолоди. Тому людина має спершу відчути біль від того, що так далеко відійшла від Б‑га, — щоб радість від міцви, коли вона прийде, сповнила справжнє прагнення.

Гіркота найглибша в того, хто підраховує всі свої вчинки, слова й думки, що були не заради Б‑га. Тоді він повертається до Б‑га, який «змилується над ним», як ми молимося: «Вічний Б‑же, у Твоєму великому милосерді».

Згодом радість від міцвот стає ще більшою: що сильнішою є спрага, спричинена віддаленістю тіла від Б‑га, то більшою є радість душі від притягнення вниз Ор Ейн Соф через міцву. Душа знаходить насолоду в Б‑зі, бо сповнюються її власні воля й бажання.

Ось що означають слова: «Це моя втіха в моїй скруті, бо слово Твоє оживило мене»: слово Б‑га в міцвот є життям душі, як ми кажемо в молитвах: «вони — наше життя й довголіття наших днів». Гіркота належить тілу, і не слід змішувати її з радістю душі.

Щоб узагалі видобути це вино, людина має працювати над собою, аби досягти смирення, вираженого словами: «Нехай душа моя буде для всіх мов порох», — подібно до низькорослих лоз. Потрібне також витоптування в чавильні, що відповідає розбитому й пригніченому серцю.

Два види вина породжують два види одягу; саме це мається на увазі у словах «він виправ свій одяг у вині». Одяги, утворені міцвот, мають бути випрані й очищені, як одяг, випраний від бруду, адже навіть грішники з Ізраїлю сповнені міцвот, однак, як пояснюється в наступному абзаці, їхні одяги залишаються забрудненими.

Навіть попри всі їхні міцвот, таких людей «зарахували до грішників», бо одяг їхніх міцвот огорнутий їхнім власним забрудненим одягом. Вино радості міцви очищує одяг і скидає одежі Ноги — сфери, де змішані добро і зло, — щоб людина насолоджувалася лише Б‑гом.

«Кров винограду», про яку йдеться наприкінці вірша, — це червоне вино: боротьба душі, щоб обернути темряву на світло, і гіркота через віддаленість від світла лику Б‑га. Це називається «кров’ю», бо вимагає праці душі й тіла, немов віддавання самого життя.

Та все ж це називається «кров’ю винограду», різновидом вина, бо й воно має супроводжуватися радістю, що приходить через роздуми про безмежну велич Б‑га. Вірш «Нехай він повернеться до Імені Б‑га (Гавая), і Він змилується над ним» описує це повернення, яке пояснюється в наступному абзаці.

Наголос падає на слова «над ним»: милосердя Б‑га звернене до іскри Б‑жественності в людині: сама іскра впала так дивовижно низько.

Завдяки цьому милосердю виникає рівень, який у вірші названо сусо — «його вбранням». Альтер Ребе пов’язує сусо зі словом масве — покривалом, яке Моше накладав на обличчя; отже, це покриття голови й обличчя. Таким чином, душа має, так би мовити, два види одягу: один для її «тіла», а другий для її «голови й обличчя».

«Вино, що звеселяє» — радість від виконання міцви — створює одяг для «тіла» душі, тобто її емоцій. Це одяги любові й трепету душі.

«Кров винограду» — гірка боротьба на шляху повернення — створює вищий одяг для «голови й обличчя» душі, тобто її зору й слуху. Наступний абзац пояснює, чому цей одяг вищий.

Вірш «Вони поглянули на Нього й засяяли» говорить про бачення Б‑га — здатність, пов’язану з «головою й обличчям». Оскільки ніхто не може буквально вдивлятися в Шехіну, Альтер Ребе пояснює, що йдеться про споглядання «слави Царя».

Мудреці навчали, що баалей тшува стоять на такому рівні, де не можуть стояти навіть цілковито праведні. Цілковито праведні служать Б‑гові з радістю від міцви та насолодою Ним, і завдяки цьому низводять найвищу насолоду згори донизу.

Бааль тшува долає зло у своїй душі самопожертвою; його служіння — це піднесення знизу догори, подібне до гвурос і «спалахів вогню», що здіймаються вгору. Тому його душа також отримує одяг вище — на рівні своєї «голови».

У наш час уся мета дотримання міцвот — підносити душу від рівня до рівня, щоб вона осяювалася Нескінченним світлом і була «зв’язана у вузлі життя». Нині наше служіння приносить користь передусім самій душі.

Однак у дні Машіаха досконалість міцвот і жертвоприношень полягатиме в тому, що самі тварини — ягнята й бики, яких приносять у жертву, — також будуть включені в Нескінченне світло й піднесені в ньому. Цього молитва досягти не може.

У вигнанні людина не може піднести тварин і зв’язати їх з їхнім джерелом, бо її власна душа сама ще пов’язана внизу.

У дні Машіаха, коли «відкриється слава Гаваї і всяка плоть побачить», душі Ізраїлю стоятимуть на високому рівні. Тоді настане справжній час діяння — час піднесення навіть іскор святості, що впали в тварин.

Та сама картина постала під час створення світу. До створення Адама Тора говорить: «Не було людини, щоб обробляти землю»: у світі не було того, хто служив би в ньому.

Тоді було створено людину й поселено в Едені, «щоб обробляти його й охороняти його», але після гріха її вигнали. Це показує, що вона ще не досягла справжнього рівня адам, «людини», і мусила піти, щоб виправити свою душу.

Повний рівень адам — «людини» — буде досягнутий лише за часів Машиаха, про якого Ісая каже: «Ось, Мій слуга матиме успіх; він буде піднесений і вознесений, і дуже високий». Слово меод — «дуже» — складається з тих самих літер, що й адам.

Літери слова адам також означають Адама, Давида й Машиаха, показуючи, що розпочате Адамом довершиться Машиахом. Тоді настане справжній час «сьогодні — виконувати їх», коли міцвот виконуватимуться досконало, а жертви приноситимуться «згідно з приписом Твоєї волі».

Натомість у вигнанні міцвот ще не виконуються по-справжньому «згідно з Твоєю волею». Їхній вплив тепер полягає в піднесенні душі та виправленні рівня адам, щоб світ більше не перебував у стані, коли «не було людини, яка обробляла б землю».

Сутнісне служіння — «обробляти її та пильнувати її», тобто виконувати міцвот у їхній цілковитій досконалості, — належить саме до часів Машиаха.

Молитву, піднесення душі, було встановлено як відповідник жертвоприношень, але вона не є справжнім жертвоприношенням: жертвоприношення підносить усі світи разом, включно навіть із душею тварини, яка спускається вниз, на землю. Це дає відповідь на запитання, поставлене на початку маамара.

Тепер Альтер Ребе застосовує образ виноградної лози та вина до цього вірша. У дні Машіаха, коли буде довершено рівень адам, увесь Ізраїль піднесеться до рівня виноградної лози й «вина, що звеселяє», тобто до радості міцви.

Він читає слово «осрі» — «прив’язуючи» — як «осер» («прив’язує») і йуд: саме йуд, що означає надземну Хохму, прив’язує та поєднує з виноградною лозою — єврейським народом у його радості.

У дужках Альтер Ребе пояснює, що Хохма означає самоусунення (бітуль), яке має супроводжувати радість, і відсилає до своїх пояснень двох інших віршів. Завдяки цьому зв’язку Ізраїль досягне рівня іро, який пояснюється далі.

Слово «іро» може означати «його лоша» (айір), нагадуючи вірш у книзі Йова: «Людина народжується лошам дикого осла», або «його місто» (ір), як у вислові «місто Б‑га». Альтер Ребе пояснює, як одне стає іншим.

У вірші з книги Йова сказано: «Людина народжується лошам дикого осла». Слова «народжується» описують людину, чиї риси характеру залишаються такими, якими були від народження, і йдуть за її природою. Справжнє служіння Б‑гу означає протистояти своїй суворій природі з любові й трепету перед Б‑гом.

Коли природа людини сама їй сприяє, її служіння не є повним, і вона все ще залишається «лошам дикого осла».

Але коли людина пов’язана з виноградною лозою — з вином, вичавленим через смирення й розбите серце, як пояснювалося раніше, — вона стає іро в його другому значенні, «його містом»: містом Б‑га. Мудреці навчають, що Б‑г називається великим, коли Він перебуває «у місті нашого Б‑га»; отже, людина, яка сама стає цим містом, є місцем, де Б‑г називається великим.

Альтер Ребе переходить до наступного вислову: «сина своєї ослиці — до добірної лози». Сорека — це молодий ніжний пагін із небагатьма ягодами й невеликою кількістю вина; її назву він пов’язує з голосним шурук.

Зріла виноградна лоза, ґефен, відповідає голосному знакові сеголь — трьом крапкам, розташованим трикутником, — адже обидва голосні знаки у слові ґефен є сеголь.

Альтер Ребе наводить псалом про лозу з Єгипту, де далі сказано: «Гори були вкриті її тінню». «Тінь» лози — це бхіна вислову «Гавая — твоя тінь», тобто «Він зробив темряву Своїм сховком»: прихована бхіна Б‑жественності, яка підноситься вище за «гори» — праотців — і вкриває їх.

Троє праотців відповідають сеголю — голосному знакові з трьох крапок, — а отже, й виноградній лозі, гефен, у голосних якої є сеголь. Сорека відповідає шуруку, який також має три крапки, але розташовані одна під одною.

Людина, яка близька до Б‑га і палає запалом, подібна до сеголя. Подібно до праотців, вона служить усіма трьома рухами: знизу вгору, згори вниз і середнім шляхом.

Людину, яка відчуває, що вона далека від Б‑га, але визнає це, смиренно схиляється і не наважується наблизитися через самоусунення, називають шуруком.

Три крапки шурука, розташовані одна під одною, зображають людину, яка дедалі більше принижує себе, відчуваючи, що близькість до Б‑га для неї недосяжна, і питаючи: «Хто я?» Саме завдяки цьому «його ослиця» стає «сином»: він досягає рівня «Ви — діти Б‑га», подібно до вислову «син — нога свого батька».

Перетворення «осляти» на «місто», а «ослиці» — на «сина» відбувається завдяки словам «він виправ у вині». Слово кібес («виправ») стоїть у минулому часі: досконалість днів Машиаха залежить від обмивання, яке вже відбулося.

Це обмивання відбувається тепер, у вигнанні: пробуджуючи любов до Б‑га й радість від виконання міцви, наше служіння обертає темряву на світло. Саме ця мета здійснюється в дні Машиаха, як пояснюється протягом усього маамара.