ביאור על הנ״ל

Цей маамар далі пояснює перший маамар цього розділу Тори — «Багато вод не можуть загасити любов» («Тора Ор», Ноах 1). У тому маамарі пояснюється, що молитва людини, яка цілий день зайнята зароблянням на життя, може досягти рівня, вищого за рівень того, хто цілий день навчається; тут Альтер Ребе пояснює чому, спираючись на кабалістичні поняття світів Тогу і Тікун.

У попередньому маамарі сказано, що молитва ділової людини може сягнути дуже високого рівня. Щоб побачити чому, Альтер Ребе спершу порушує питання: душа є іскрою Б‑жественного, але її посилають у тіло й нефеш габагаміт — життєву силу, що спонукає людину дбати про фізичні потреби й бажання, — де вона проводить дні, тривожачись про заробіток. Навіщо Б‑г влаштував таке сходження вниз?

Відповідь ґрунтується на одному з основних принципів хасидизму: душа сходить униз, щоб потім піднятися вище, ніж була раніше. Завдяки боротьбі в тілі вона може досягти любові до Б‑га, названої «усією своєю міццю» (з молитви Шма), — любові «без меж», що виходить за рамки виміряної любові, яка виникає лише з розуміння Б‑жественної душі (нефеш елокіс).

Мідраш тлумачить слова «дуже добре» наприкінці розповіді про творіння так, що вони охоплюють навіть ангела смерті. Слово «дуже» (меод) — це те саме слово, що й «міць» у вислові «усією своєю міццю»: сама сила, яка протистоїть святості, після перетворення стає джерелом безмежної любові. Вона походить саме від нефеш габагаміт із її первісною потугою, коли ця сила спрямована до Б‑га.

Тут наведено дві паралелі: у фізичному світі віл сильніший за людину; у духовному Талмуд навчає, що ті, хто повертається до Б‑га після гріха (баалей тшува), стоять на рівні, якого досконалі праведники не можуть досягти. В обох випадках нижче або віддаленіше має більшу силу.

Арамейський вислів «бехіла ятир» («із більшою силою») передає напруженість повернення того, хто розкаявся. За словами Альтер Ребе, ця додаткова сила походить від кореня нефеш габагаміт у світі Тогу [хаосу] — першому, нестабільному порядку Б‑жественного світла, що передував нашому впорядкованому світові. У наступних абзацах пояснюється, що таке Тогу.

Тора перелічує царів Едому, які царювали й помирали один за одним «до того, як зацарював будь-який цар над Ізраїлем». У кабалі ці царі символізують сфери духовного прояву (сфірот) світу Тогу, які були настільки інтенсивними, що не могли витримати й «померли» (розбилися). Оскільки вони існували «раніше», їхнє джерело вище за джерело Тікун — упорядкованого світу, що настав пізніше й представлений царями Ізраїлю.

Щоб пояснити, чому Тогу вищий, але не міг існувати тривалий час, Алтер Ребе наводить Мідраш: спочатку Б‑г «задумав» створити світ мірою суду, побачив, що той не зможе встояти, і додав міру милосердя. Він тлумачитиме цей Мідраш як опис Тогу й Тікун.

Спершу він відкидає поширене тлумачення, ніби «суд» означає просто стримування Б‑жественного блага. Але це не може бути всім значенням, адже Гвура (стриманість, джерело суду) сама є однією з властивостей Б‑га, а отже, також дає життя.

У вірші названо «велич» і «могутність» (Гвура) серед властивостей Б‑га; хасидське вчення тлумачить цей перелік як сфірот світу Ацилут — властивості, через які Б‑г дає життя й творить щось із нічого. Отже, Гвура — це творча сила, що дає життя, а не просто обмеження.

Друге підтвердження: Тора називає кров «душею» — основою життя людини, а в кабалі кров (червона й тепла) пов’язана з Гвурою. Отже, і тут Гвура постає носієм життя, а не його відсутністю.

Отже, Алтер Ребе пропонує власне тлумачення: слово «гвура» пов’язане з «тігборос», тобто інтенсивністю. У Гвурі життєва сила від Нескінченного світла виявляється потужніше, ніж у Хеседі (милості). Хесед сягає далеко вниз, до кожного, хто приймає вплив.

Хесед сягає так далеко, бо його потік м’який, «прохолодний» і помірний. На противагу цьому, Гвура несе життєву силу з надзвичайною інтенсивністю.

Так виникає «суд»: коли таке інтенсивне світло сходить крізь світи, той, хто не придатний його прийняти, не може цього зробити. Отже, суд — це не скупість, а світло, надто сильне для посудини, не гідної його прийняти.

М’який потік Хесед може поширюватися всюди; інтенсивний потік Гвури — це рівень «семи царів» Тогу. Саме тому кабала називає сфірот Тогу «царями»: кожна з них була гордою, самовладною силою, що стояла сама по собі, а ця інтенсивність є тим «судом», за яким спочатку мав бути створений світ.

Кабала Арізаля описує Тогу як «багато світла й мало посудин», а Тікун — навпаки. Алтер Ребе пояснює «багато світла» щойно викладеними поняттями: це світло й життєва сила, що приходять із великою інтенсивністю.

У Тогу кожна з десяти сфірот мала таку інтенсивність, а не лише Гвура: навіть Хесед був милістю надзвичайної сили. Речення обривається словами «а також», підводячи до наступної думки.

Оскільки кожен атрибут був настільки інтенсивним, він не міг поступитися місцем іншому. У врівноваженій особистості чи світі милість містить у собі певну стриманість, а стриманість — певну милість («взаємне включення»); у Тогу це було неможливо.

Кожен атрибут існував сам по собі й не міг злитися зі своєю протилежністю. За словами Алтер Ребе, саме це мається на увазі у вислові Мідрашу «Він побачив, що світ не може встояти»: світ, побудований на таких відокремлених крайнощах, розпадається.

Для стійкого світу потрібен Тікун, який Кабала описує як три «лінії» — праву, ліву й середню, — у яких атрибути поєднуються один з одним.

У Тікуні більше посудин і менше світла: світло приходить м’яко, у «прохолодному» прояві Хесед, описаному вище. Саме тому, що жоден атрибут не переважає надмірно, протилежності, як-от милість і суворість, можуть співіснувати й поєднуватися.

У Мішні, в трактаті «Авос», сказано, що від Ноаха до Авраама було десять поколінь, аби показати терпіння Б‑га, адже всі вони гнівили Його, доки не прийшов Авраам. Тут важливе саме терпіння: воно свідчить про гнів, що не спалахує негайно.

Терпіння можливе лише тому, що атрибут суду не проявляється з надмірною силою, а стримується й врівноважується. Алтер Ребе додає, що в Тікуні навіть цілковиті протилежності можуть існувати одночасно.

Його приклад — освячення Першого Храму, мить радості, що не мала собі рівних від часу створення світу, коли, за переказом, Шломо склав Пісню пісень.

Під час освячення слава Б‑га наповнила Храм, а вогонь зійшов із небес: це було розкриття Шехіни, присутності Б‑га, у нижньому світі.

Однак пророк Єремія говорить, що місто викликало гнів і лють Б‑га «від дня, коли його збудували», — саме в ту мить найвищої радості.

Переказ пов’язує той гнів із шлюбом Шломо з дочкою фараона, який відбувся саме тоді, коли Храм було завершено. Отже, в одну й ту саму мить були і велика радість, і великий гнів; Алтер Ребе пояснює, що це стало можливим лише тому, що Б‑г «поєднав атрибут милосердя».

Поєднання атрибута милосердя означає, що світ побудований як Тікун. Оскільки жоден атрибут у ньому не розкривається з приголомшливою силою світла, «посудина» може вмістити разом два протилежні стани, не розбившись.

Душа людини (єврея) має корінь в Ацилуті, що належить до впорядкованого світу Тікун. Тому душа містить усі атрибути — любов, трепет, співчуття та решту — разом і в рівновазі, як пояснюється в початкових розділах «Танії».

Ангели відрізняються: їхній корінь — у Тогу, тому кожен табір уособлює один атрибут. Табір ангела Міхаеля — це чиста любов (милість (Хесед)), і вона дуже сильна.

Табір Гавріеля — це чистий трепет (стриманість (Гвура)). Міхаеля називають князем води (милість, що спускається вниз), а Гавріеля — князем вогню (суворість, що здіймається й палає). Чотири обличчя Колісниці з видіння Єхезкеля — лев праворуч, віл ліворуч — походять від цих сил, кожна з яких виражає один атрибут.

Талмуд навчає, що у створенні людини беруть участь троє партнерів — батько, мати й Б‑г, — і що Б‑г дає їй душу. Тварини й птахи, на відміну від людини, отримують життєву силу від облич лева й вола в Б‑жественній Колісниці, описаній вище.

Оскільки життєва сила тварин походить від тих ангельських сил, їхнє джерело — у Тогу. Це пояснює вірш «Позаду й попереду Ти сформував мене», який мудреці тлумачать так: людина була створена і останньою, і першою. У впорядкованому ланцюгу світів (Тікун) людина стоїть вище за тварин.

Тварини впали дуже низько, але їхній корінь у Тогу вищий за корінь людини. Це є підґрунтям для наступного абзацу: любов тваринної душі (нефеш габагаміт), коли її підносять, має силу, якої бракує Б‑жественній душі.

Отже, висновок такий: оскільки тваринна душа має корінь у Тогу, любов до Б‑га, яку вона породжує, коли її спрямовано до Нього, — це любов «усією своєю міццю», тобто любов, що перебуває «понад межами посудини», за межами можливостей душі осягати й відчувати. Їй властива додаткова сила, зумовлена інтенсивністю Тогу.

Під час Розбиття посудин світла Тогу впали на найнижчі рівні; тому тепер тваринна душа занурена у фізичні прагнення й відчуває себе відокремленою від Б‑га. Але коли вона очищується в молитві, а її життєва сила спрямовується вгору, повертається її первісна інтенсивність — безмежна любов.

Це свідчить про те, що тваринний світ надає людині сили: один мудрець Талмуду пояснив, що попереднього вечора не виніс певного рішення, бо ще не їв яловичини; це вказує на те, що м’ясо зміцнює розум. Так само вино звеселяє серце. Їжа з тваринного й рослинного світу, коріння яких сягає вищих рівнів, додає людині інтелектуальних сил і почуттів.

У теперішньому порядку людина набагато вища за тварин, але за своїм коренем, у Тогу, вони вищі. Кабала називає це «перевагою світла, що походить із темряви»: найбільше світло виникає саме завдяки перетворенню темряви.

Як людині досягти цього на практиці? Роздумуючи під час молитви про власний день: як вона проводить його, ганяючись за заробітком, їжею та хлібом, і звідки ця їжа черпає свою життєву силу.

У Мідраші сказано, що кожна травинка має мазаль — небесну силу, яка спонукає її рости. Альтер Ребе простежує цей ланцюг: сузір’я отримують свою силу від сімдесяти ангельських князів народів, ті — від Офанім (одного з видів ангелів), а Офанім — від Малхут Б‑га, Його царювання над світами. Усе, за чим людина женеться, щоб забезпечити себе, перебуває на самому далекому кінці цього довгого ланцюга.

І вся Малхут, порівняно з самою сутністю Б‑га, — лише слабкий промінь. Це пояснює слова раби Аківи: якщо Б‑г дає так багато добра навіть тим, хто порушує Його волю (через цей зовнішній промінь), то тим паче Він дасть його тим, хто виконує Його волю.

Адже ті, хто виконує Його волю, отримують нескінченну насолоду від самої Його сутності. У псалмі сказано, що «Його велич» — над землею й небесами; це означає, що все Б‑жественне світло, яке наповнює світи й охоплює їх, є лише Його зовнішньою величчю. Але Ізраїль — «народ, близький Йому», близький до самої Його сутності.

Роздуми про цей контраст розпалюють у душі людини палке прагнення приліпитися до самого Б‑га, а не до того, що Він дає. Це вигук псалмоспівця: «Кого маю я на небесах? І, крім Тебе, нічого не прагну».

Альтер Ребе застосовує це до формулювання кожного благословення на міцву. «Цар світу» означає світло, яке Б‑г посилає у світи й довкола них, Його царювання над ними, як сказано у вірші: «Його царювання панує над усім».

Однак слова «Який освятив нас» (ашер кідшану) виражають любов єврейської душі до сутності Б‑га. Альтер Ребе пов’язує ашер зі словом ошер — «щастя», як у вислові Лєї «бе-ошрі», і тому розуміє його як безмежну внутрішню насолоду Б‑га. Виконуючи міцвот, наприклад міцву талеса, Ізраїль притягує униз із цієї вищої насолоди, що перевершує рівень «Царя світу».

Тепер Альтер Ребе звертається до слів Ісаї: «Бо для Мене це — як води Ноаха» — вірша, з якого починається перший маамар цієї тижневої глави Тори. У ньому Б‑г порівнює Свою клятву Ізраїлю зі Своєю клятвою після Потопу. Тягар заробляння на прожиток — це також «води Ноаха», подібні до Потопу; але спершу Альтер Ребе запитує, для чого насправді був Потоп, адже його метою не було просто знищити злочестивих.

Б‑г міг знищити злочестивих миттєво; для самого лише знищення не був потрібен Потоп, що тривав цілий рік.

Це доводить, що Б‑г може знищити миттєво: Він сказав фараонові, що міг би вразити його, і той одразу був би «стертий із землі». Отже, Потоп мав іншу мету: очистити світ, який «наповнився насильством».

Гріхи того покоління низвели кліпот — сили приховування, — тому світ потребував очищення водою, як очищує міква. Альтер Ребе пов’язує це з дощем, який у молитвах називають «гевурот гешамім» — «могутні сили дощу». Звичайний дощ, що спадає у визначеному порядку, є Хесед і сприяє росту.

Потоп ішов із Гвурою, тобто з приголомшливою інтенсивністю: це був Хесед Тогу — милість у необмеженій формі Тогу. Лише таке світло, вище за Тікун, могло очистити землю; його надзвичайна інтенсивність і зробила його руйнівним для тих, хто не міг його прийняти.

Отже, Потоп «стер усе існуюче» не просто як покарання, а тому, що вони не могли прийняти настільки сильне світло. Води піднялися на п’ятнадцять ліктів над горами.

«Гори» символізують Тікун — поєднання атрибутів, як сказано в Талмуді: Авраам назвав місце Храму «горою». Води Тогу піднялися над Тікуном. У людині турботи й думки про цей світ, що походять від тваринної душі, так само належать до Тогу; це «води Ноаха» в її житті.

Б‑г велить Ноаху увійти до тейви, ковчега. Єврейське слово «тейва» також означає «слово», тому Альтер Ребе тлумачить його як слова й сполучення літер молитви та Тори — сховище від потопу земних турбот.

Ім’я Ноах означає «спочинок», а Таргум передає відпочинок Б‑га сьомого дня тим самим коренем, тож Ноах відповідає рівню Шабосу. Цей спочинок — не повне припинення діяльності, а такий, як відпочинок працівника від своєї праці: спочинок, що настає після зусиль.

Євреї Шушана «спочили п’ятнадцятого» після війни: це спочинок після боротьби, спокій духу. Є два такі «спочинки»: нижній Шабос, наш щотижневий Шабос, і вищий Шабос — майбутній «день, який увесь є Шабосом». Молитва також є «спочинком» і Шабосом, у якому підноситься праця тижня.

Молитви буднів повністю підносяться у Шабат, коли підносяться всі світи. У Кабалі 288 іскор святості впали під час Розбиття посудин, і протягом шести робочих днів Малхут спускається у нижні світи, щоб очистити й зібрати їх, як сказано у Приповістях: «її ноги спускаються». Це очищення відбувається у визначені часи, наприклад опівночі — час Тікун хацот, опівнічного плачу за руйнуванням Храму та вигнанням Б‑жественної присутності (Шехіни).

Шість днів відповідають висловам творення: «Нехай буде світло», «Нехай буде небосхил» тощо, через які Б‑жественний вплив поширюється у світи. У Шабат напрямок потоку змінюється: Брія, Єцира та Асія підносяться до Ацилуту, світу Тікун.

Тіккуней Зоар говорить про Ацилут, що Б‑г єдиний зі Своєю «життєвою силою» та зі Своїми «посудинами». Альтер Ребе пояснює, що під ними маються на увазі світла й посудини (орот ве-келім): і ті, й ті в Ацилуті цілковито єдині з Б‑гом.

Це видно зі слів вірша: «Тобі, Б‑же, належать велич і могутність»: в Ацилуті навіть протилежні атрибути милості (Хесед; тут — велич) і стриманості (Гвура; тут — могутність) належать «Тобі» — вони цілковито єдині з Б‑гом і між собою; у цьому полягає сутність Тікун.

Молитва діє подібно до Шабату: усе, що людина робила протягом дня, — їла чи навіть вивчала Тору, — підноситься в молитві завдяки безмежній любові «всією своєю силою».

Це «нижній Шабат», який підносить нижні світи до Ацилуту. Майбутній «день, що весь є Шабатом», буде величнішим: сам Ацилут підніматиметься дедалі вище.

Тоді цикл буднів і Шабату завершиться. Нині за кожним Шабатом настає будень, бо Ацилут має й далі очищувати нижні світи; у майбутньому це очищення буде завершене й більше не буде потрібне.

Тоді Б‑г «усуне дух нечистоти» й навіки «поглине смерть». Царювання (Малхут), «жінка доблесті», стане «вінцем свого чоловіка», піднісшись над емоційними атрибутами (Зеїр Анпін), і «жінка оточуватиме чоловіка». Альтер Ребе залишає докладне пояснення для іншого місця.

Тепер Альтер Ребе тлумачить вірш із Пісні Пісень: «Багато вод не зможуть загасити любов, і ріки не затоплять її». «Багато вод» — це клопоти буденного життя, що походять із Тоу, того самого джерела, звідки походять описані вище «води Ноаха»; «ріки» — це потік думок, який породжують ці турботи й який безупинно тече.

У Тоу також є ці два аспекти — води й ріки. Проте вони не можуть загасити любов, яку з великою силою породжує Б‑жественна душа, — любов, що промовляє до Б‑га: «Крім Тебе я нічого не бажаю», тобто нічого, крім Самого Б‑га.

Наступні слова Пісні говорять: якби чоловік віддав усе багатство свого дому заради любові, «це було б геть зневажене»; у буквальному розумінні любов не можна купити, але тут, як сказано в параграфі 23, саме багатство зневажає закоханий. Альтер Ребе тлумачить кожне слово: «його дім» — це Хохма, адже в Притчах сказано, що дім будується мудрістю.

«Багатство його дому» — це внутрішній скарб мудрості: причини Тори, якими душі насолоджуються у нижньому й вищому Ган Едені; це є для них нагородою. Тора походить від Хохми, тож її причини — це «багатство» «дому» мудрості.

Слово «чоловік» (іш) у вірші нагадує вислів «Б‑г — муж війни». Осягнення Б‑га через мудрість — та насолода душ у Ган Едені (райському саду), які «насолоджуються сяйвом Шехіни», — є лише променем Його світла.

Цей промінь доходить до них через «мужа війни», тобто через численні скорочення (цимцумім), які зменшують світло, доки створені розуми не зможуть осягнути його як мудрість. Любов, описана вище, інша: «крім Тебе я нічого не бажаю».

Ця любов не прагне винагороди — навіть духовної винагороди Майбутнього світу чи вищого Ган Едену, — а лише сутності Самого Б‑га. У класичному вислові: Йому, а не Його атрибутам.

Як людина може сягнути сутності Б‑га, яка перевершує будь-яке світло? Завдяки міцвот. 613 заповідей Тори та сім рабинських заповідей разом становлять 620 — числове значення Кетера (числове значення літер слова «Кетер»: 20+400+200), вінця, що перебуває над мудрістю. Тому міцвот називаються «620 стовпами світла».

Стовп простягається згори донизу; так само міцвот простягаються від Кетера, який називається Ґульґальта — «черепом» найвищої конфігурації, — до нашого світу. Кетер є посередником між Б‑гом і всім, що еманує від Нього. Міцвот називаються «членами Царя».

Вірш «Його правиця обіймає мене» пояснюється притчею: людина любить великого мудреця за його внутрішню сутність — за його мудрість, — але не може безпосередньо обійняти його мудрість. Вона може обійняти лише тіло мудреця.

Обіймаючи тіло, людина обіймає всю людину. Так само міцвот є волею Б‑га, Його «членами»; виконуючи їх, ми «обіймаємо» саму сутність Б‑га, якої неможливо осягнути в інший спосіб.

Зогар говорить про душу, яка «поглинається в тілі Царя»; за словами Альтер Ребе, це і є міцвот. Він зіставляє їх із єднаннями, описаними у Шма: «Гавая — наш Б‑г» — це єднання Абба та Імми (Хохми й Біни), «двох товаришів», які ніколи не розлучаються; «Гавая — один» — це єднання Зеїр Анпіна й Нукви, емоційних атрибутів і Малхут.

«Благословенне ім’я слави Його царства» — це нижче єднання, єдність Б‑га всередині світу. Усі ці єднання описують Б‑жественні рівні, коли вони сходять у світи. Міцвот — це щось більше: наступний вірш говорить: «ці слова, які Я тобі заповідаю».

«Я» (Анохі) у цьому вірші означає Кетер, який стоїть вище за всі рівні, що єднаються. Міцвот сягають цього рівня; і навіть промовляння слів Тори («і говоритимеш про них») саме по собі є позитивною заповіддю, а отже, також поєднує з Кетером.

Підсумовуючи тлумачення вірша: «все багатство його дому» — це верхній і нижній Ган Еден, духовні багатства мудрості, закладеної в причинах Тори; а слова «це було б геть зневажено» означають, що любов зневажає це багатство.

Це багатство було б зневажене, бо та мудрість — лише промінь Б‑жественного світла. Справжня любов промовляє: «крім Тебе я нічого не бажаю»; вона спрямована до самого Б‑га, а не до Його атрибутів, — до самої Його сутності.

Наступний вірш «Є в нас маленька сестра» стосується єврейської душі та Малхут, Б‑жественної присутності (Шехіни). Тепер її називають «це мій коханий» — так описуються стосунки двох. Коли завдяки міцвот вона підноситься до сутності Б‑га, її називають «моєю сестрою» (ахоті); це слово Альтер Ребе пов’язує з талмудичними словами зі значенням «з’єднувати» (меахін, іхуй).

Тоді вона воістину стає єдиною з Ним, як сказано: «доброчесна жінка — вінець свого чоловіка»: Малхут підноситься й стає вінцем. Там її називають «маленькою» — єдиною точкою. Коли вона отримує від Хохми, її називають «великою».

Так Зоар тлумачить слова «великий Б‑г… у місті нашого Б‑га»: Б‑г називається «великим», коли Малхут («місто») сповнена численних потоків впливу. Але коли Малхут підноситься, щоб стати вінцем, вона стискається до єдиної точки.

Зоар (Раая Мегемна) описує Малхут як вінець на голові, з боку сеголти. Вища точка, хоч і мала, містить у собі все нижче, як сказано в Талмуді: ступні Хайос (ангелів Колісниці) дорівнюють усьому, що під ними. Отже, «маленька» точка містить у собі все.

«У неї немає грудей»: груди дають молоко, тому вони символізують передачу впливу. Тепер царювання (Малхут) живить світи, посилаючи життєву силу до чертогів Брії, Єцири й Асії. Але, підносячись угору, вона цілком поглинута отриманням від сутності Б‑га й нічого не віддає — як сказано в талмудичному вислові: «коли зайнятий поглинанням, нічого не виділяє».

Вірш продовжується: «Що зробимо для нашої сестри того дня, коли в ній мовитиметься?» Унизу мовлення Б‑га панує й творить: «І говорив Б‑г…» і «слово царя має владу». Малхут пов’язана з мовленням.

У цьому нижньому стані мовлення є окремим «парцуфом» (структурою), який керує світами й дає іншим. Угорі у вірші сказано, що «в ній мовитиметься» (єдубар ба, буквально «мовиться в ній»); це пасивна форма: мовлення не існує окремо, а перебуває всередині неї й не спускається вниз. Маамар завершується цим образом Малхут, цілковито єдиної з Б‑гом.