מים רבים לא יוכלו לכבות את האהבה ונהרות…

Маамар починається віршем із Пісні Пісень, який хасидське вчення тлумачить як пісню любові між Б‑гом і єврейським народом. У ньому стверджується, що жодна повінь, хоч би якою великою вона була, не може загасити цю любов; далі маамар пояснює, що таке «води» і чому вони не можуть її погасити.

Алтер Ребе ототожнює «великі води» зі звичайним трудовим життям: постійною напругою через заробіток на прожиток і потоком думок про мирські справи. Вони можуть затьмарювати усвідомлення людиною Б‑га, але не здатні насправді загасити її любов до Нього.

Любов, яка зберігається, — це прихована любов (агава месутерет), якою від природи наділений кожен єврей, незалежно від того, чи відчуває він її. Вона належить Б‑жественній душі, яка природно прагне вгору, щоб повернутися до свого Джерела, подібно до полум’я, що за самою своєю природою тягнеться вгору, без жодного зусилля.

У вірші, що передує словам «великі води», ця любов описана як «іскри вогню, полум’я Б‑га»: вогонь, джерело якого — Б‑жественне. Це Б‑жественна душа, яка до втілення в тілі насолоджувалася сяйвом присутності Б‑га в духовних світах і була цілковито єдина з Нескінченним; її прагнення підноситися — це відгомін тієї єдності.

Оскільки любов душі становить саму її природу, вона не згасає, коли душа входить у тіло й починає займатися матеріальними справами. Альтер Ребе називає ці заняття «численними водами» й наголошує, що вони не здатні загасити постійне прагнення душі піднестися й злитися з Б‑гом.

Далі маамар висуває сміливу тезу: душа не просто витримує занурення у світські справи — саме завдяки цьому зануренню вона може досягти вищого рівня, ніж той, на якому перебувала до свого спуску, навіть коли купалася в сяйві присутності Б‑га. Решта маамара пояснює, як це відбувається.

Ішаягу порівнює обіцянку Б‑га більше ніколи не гніватися на Ізраїль із Його клятвою після Потопу більше ніколи не наводити на землю «води Ноаха». Альтер Ребе використовує вислів пророка «води Ноаха» як назву для «багатьох вод» світського життя й відсилає читача до «Ір Ґіборім» — праці автора коментаря до Тори «Клі Якар».

Ім’я Ноах означає спокій: Зогар тлумачить його як найха де-руха — спокійне вдоволення духу, що настає після завершення праці. Це підтверджується тим, що Тора говорить: Б‑г «припинив» сьомого дня, а арамейський переклад Онкелоса передає це слово формою від кореня імені Ноах — «спочив».

У вірші ім’я повторено: «Ноах, Ноах», а Мідраш пояснює це подвоєння як спокій для вищих і спокій для нижчих. Альтер Ребе співвідносить їх із двома видами Шабату: щотижневим «нижнім Шабатом», знайомим нам тепер і не цілком спокійним, та «вищим Шабатом» месіанського майбутнього — «днем, що весь є Шабат». Обидва будуть пояснені далі в маамарі.

Тепер Альтер Ребе запитує, навіщо Б‑г навів Потоп. Якби метою було лише знищити нечестивих, Він міг би зробити це миттєво й тихо; отже, річний водний катаклізм мав служити іншій меті.

Відповідь, узята з Талмуду, полягає в тому, що Потоп прийшов очистити саму землю, зіпсовану вчиненим на ній насильством. Саме тому покарання набуло форми води: згідно із законом Тори, вода є засобом очищення.

За взірець править мікве — ритуальний басейн, який має містити щонайменше сорок сеа води, щоб очистити людину або посудину. Потоп, по суті, став мікве для всієї землі.

Обіцянка Єхезкеля, що Б‑г «покропить чистою водою» Ізраїль, показує, що вода є засобом духовного очищення. Оскільки води Потопу очистили світ, вони принесли «спокій духу», який означає ім’я Ноах; тому їх і називають «водами Ноаха».

Тепер Альтер Ребе застосовує це до трудового життя: поневолення, пов’язане з необхідністю заробляти на життя, також є «водами Ноаха». Мідраш розповідає, що коли Б‑г показав Аврааму майбутнє, той обрав для своїх нащадків поневолення у вигнанні замість Геїнома, де душі очищуються після смерті. Альтер Ребе розуміє це поневолення як тягар заробляння на життя, який, подібно до Геїнома, очищує.

Він пояснює, чому таке очищення є необхідним етапом. Душа не може увійти до Саду Едену й насолоджуватися сяйвом Б‑га, доки не пройде очищення в Гейному; тому в Талмуді сказано про мудреця Елішу бен Авую, якого після того, як він збився зі шляху, прозвали Ахером («Іншим»): краще, щоб його судили й очистили, і тоді він міг би увійти до Світу прийдешнього.

Окрім очищення в Гейному, душа, підносячись із нижнього Саду Едену до вищого, має зануритися в «Ріку вогню», щоб забути меншу насолоду, яку знала раніше. Так само тяжка праця заради заробітку, хоч вона й болісна, очищує душу й дає їй змогу піднятися до найвищого рівня.

Alter Rebbe уточнює, що тут означає «поневолення». Йдеться не про політичне підкорення чи оподаткування: за часів Храму в Ізраїлю також був цар, який збирав податки, і то ще більші — десяту частину.

Справжня відмінність полягає в тому, що за часів, коли стояв Храм, благословення Б‑га спадало в такому достатку, що Земля Ізраїлю справді була «землею, що тече молоком і медом».

Цей достаток був надприродним, як описує Талмуд наприкінці трактату Кетубот, тож люди не тривожилися про те, як заробити на прожиття. Отже, «поневолення» вигнання — це турботи й тяжка праця заради заробітку, що з’явилися після того, як відкрите благословення припинилося.

Альтер Ребе повертається до сьогодення: відтоді як було зруйновано Храм, кожна людина мусить трудитися й турбуватися, щоб заробити на прожиток. За його словами, саме це Писання називає «численними водами», а Ісая — «водами Ноаха».

Їх називають водами «спокою», бо вони приводять душу до вищої міри насолоди, ніж та, яку вона знала до того, як прийшла в тіло. Тоді вона лише насолоджувалася сяйвом Б‑га; тепер же завдяки боротьбі у світі вона може піднестися вище.

Вчення Мішни про те, що одна година повернення й добрих учинків у цьому світі переважає весь Світ Прийдешній, виражає цю думку. Перевага постає зі «світла з темряви»: іскаф’я — підкорення сітра ахра (силам, що протистоять святості), а ісгапха хашоха — перетворення самої темряви на світло — породжують світло, величніше за те, яке ніколи не зустрічалося з темрявою.

Тепер він описує, як це відбувається на практиці. Людина проводить день, занурена у справи заробітку, — у «темряві»; а потім під час молитви розмірковує над ученням мудреців, що кожна травинка має свій мазаль [духовну силу] вгорі, який велить їй рости.

Мазалот — це небесні сили, пов’язані із сузір’ями, через які життєва сила спрямовується до всього у цьому світі. Благословення Моше Йосефу, у якому йдеться про плоди, дозрілі під сонцем і місяцями, показує, що небесні світила визначають зростання на землі.

Роздуми простежують ланцюг впливу: мазалот отримують від сімдесяти ангельських «князів», поставлених над народами; ті — від ангелів вищого рівня («охоронців Офанім», тобто «коліс» у видінні Єхезкеля про Колісницю, одного з класів ангелів), і так далі вгору: кожен отримує від того, хто стоїть над ним, аж поки всі не отримують від Малхут Б‑га — Його царювання, атрибута, через який Він творить світи й править ними.

Малхут — це сила, що приводить усі світи з абсолютного небуття до існування, як сказано у вірші: «Твоє царювання — царювання над усіма світами». Та все це творче начало є лише «сяйвом Шехіни» — світлом, яке випромінюється від Б‑га.

У порівнянні з самою сутністю Б‑га це сяйво — лише відблиск. Його сутність справді нескінченна і не змінюється внаслідок творіння, як сказано в молитві: Ти є Той, Хто був до створення світу і після його створення.

Коли людина осмислює це глибоко, а не поверхово, її душа спалахує любов’ю і прагненням, «немов вогненні іскри», що нагадує початковий вірш маамара. Вона прагне вирватися з темряви й приховання матеріального світу та єднатися лише з Б‑гом.

Вигук псалмоспівця «Кого маю я на небесах? І крім Тебе нічого не бажаю» виражає цю любов. Така людина не бажає навіть нижнього чи вищого саду Едену — духовної винагороди душ, — адже й вони є лише сяйвом Б‑га, а не Самим Б‑гом.

Талмуд описує Майбутній світ як місце, де праведники насолоджуються «сяйвом Шехіни»; ця любов прагне більшого, ніж сяйво. Вона прагне влитися в саму сутність Б‑га — те, що Зогар називає «влитися в тіло Царя».

Ця любов є формою тшуви — повернення до Б‑га. Зогар каже, що ті, хто повертаються, служать «з більшою силою», ніж цілковито праведні, бо їхня любов спалахує з темряви, у якій вони були занурені в матеріальні справи.

Оскільки світло, що народжується з темряви, є вищим, цю любов названо любов’ю «усією своєю міццю (меодеха)» — третім і найвищим рівнем любові у Шма, тобто безмежною любов’ю. Вона безмежна саме тому, що постає зі своєї протилежності.

Мудреці тлумачать вирок Б‑га щодо творіння — «дуже добре» — як такий, що охоплює навіть ангела смерті: «добре» — це ангел життя, а «дуже» — ангел смерті. Алтер Ребе застосовує це до тваринної душі: саме її протидія уможливлює «дуже» — безмежну любов, виражену словами «усією своєю міццю».

Причина дивовижна: у своєму найвищому корені тваринна душа походить із рівня, вищого за рівень Б‑жественної душі. Доказом є наведений у Торі перелік царів Едому, які царювали «перш ніж зацарював будь-який цар над Ізраїлем».

У Кабалі ці царі Едому уособлюють світ Тоу — царину потужних світел, що передувала впорядкованому світові Тікуну, до якого належить Б‑жественна душа («царі Ізраїлю»). Посудини Тоу не могли вмістити його світла й розбилися, звідси повторювані слова «він царював і помер». Тож сили, що походять із нього, впали дуже низько, хоча їхнє джерело стоїть набагато вище за Б‑жественну душу.

Оскільки корінь тваринної душі (нефеш габагаміт) — у царях Тогу, навіть у занепалому стані вона має силу панувати над Б‑жественною душею. Її корінь — у царюванні, а природі царя властиве самозвеличення; звідси й напористе его тваринної душі.

Друга ознака вищого кореня: людина, найвище створіння, отримує життєву силу від тварин і їжі й не може жити без них, тоді як вони не потребують її. Залежність вищого від нижчого свідчить, що джерело нижчого — вищого рівня.

Альтер Ребе повторює цей принцип: у корені свого кореня ці сили набагато вищі за душі. Саме тому Б‑жественна душа мусила зійти й облачитися саме в тваринну душу.

Діючи через нефеш габагаміт, зайняту турботами про заробіток — «багатьма водами», — нефеш елокіс може досягти любові «усією своєю міццю».

Ця безмежна любов вища за стан, у якому душа перебувала до входження в тіло, коли вона лише тішилася сяйвом Б‑га.

Це досягається лише через іскаф’я та іс’апха хашоха — підкорення й перетворення темряви. Оскільки корінь тваринної душі вищий, її підкорення виявляє це вище світло; і саме цей процес іскаф’я зрештою спричинить воскресіння мертвих, коли буде піднесене саме фізичне тіло.

Це пояснює наведену раніше Мішну: година тшуви й добрих учинків у цьому світі перевершує світ прийдешній, адже лише тут є темрява, яку можна перетворити. Також це пояснює, чому «багато вод» названо на честь Ноаха — «спокою».

З вод життєвого заробітку постає ковчег — тейва, що на івриті також означає «слово». Ковчег — це слова молитви; заклик Б‑га до Ноаха увійти до ковчега разом зі своєю родиною є закликом цілком зануритися у слова молитви, де щоденні труднощі підносяться.

Вірші описують, як води Потопу прибували й піднімалися на п’ятнадцять ліктів вище гір. Альтер Ребе тлумачить це як тимчасове панування тваринної душі над Б‑жественною душею, коли людина занурена в ділові справи; однак саме це панування згодом приводить до більшого світла в молитві.

«Ковчег рухався по поверхні вод», і саме води підняли ковчег високо. Так само слова молитви підносяться саме завдяки «водам» дня, сповненого матеріальних труднощів, і здіймаються до найвищих рівнів.

Практичний висновок: люди, зайняті справами, часто гадають, що не можуть молитися так само добре, як ті, хто повністю присвятив себе навчанню, — «ті, хто мешкає в наметах» Тори. Альтер Ребе каже, що все навпаки: їхня молитва може сягнути вищих рівнів, адже їхнє світло постає з темряви.

Тепер Альтер Ребе пояснює, чому «спокій» Ноаха — це Шабат. Тора каже, що сьомого дня Б‑г «припинив усю Свою працю», а припинення творчої праці і є сутністю Шабату.

Протягом шести днів творення царювання Б‑га, Його творча влада, поширювалося назовні й униз — до дедалі більшої кількості світів і створінь; кожен день починався новим висловом, починаючи зі слів «Хай буде світло».

Подальші вислови — про твердь і рослинність — продовжували цей потік назовні, тому ті дні й називаються «днями праці». У Шабат потік змінює напрям: світи підносяться назад до свого Джерела, подібно до людини, яка припиняє працювати, відходить від своїх занять і відпочиває.

Та сама закономірність діє і в тижні людини. День, проведений у напруженій діловій діяльності, є зовнішньою «працею»; коли завдяки молитві ці заняття перетворюються й підносяться до Б‑жественності, настає «наяха де-руха» — спокій духу.

Ось чому молитва в будні подібна до Шабату: кожна буденна молитва несе відблиск Шабату — піднесення світів. Але Альтер Ребе додає, що все це лише «нижній Шабат» — спокій, який настає після праці, на відміну від вищого Шабату, про який він говоритиме далі.

Окрім щотижневого Шабату, є «вищий Шабат» — месіанська епоха, яку в Мішні називають «днем, який увесь є Шабатом». Тепер Альтер Ребе повертається до вірша з Ісаї про клятву Б‑га більше ніколи не наводити «води Ноаха».

Води служили для очищення, але очищення не потрібне навіки. У майбутньому, коли світ буде очищений, «води» служіння та життєвих клопотів більше не будуть потрібні, і тому Б‑г клянеться більше не гніватися на Ізраїль і не докоряти йому.

Альтер Ребе визнає те, що він показав: «багато вод» породжують перевагу світла над темрявою — безмежну любов «всією своєю міццю».

Однак існує ще вища любов — «велика любов» (агава раба), яка не породжується зусиллями людини знизу, а дарується згори. Вона перевершує навіть любов, що народжується в боротьбі з «багатьма водами».

У Пісні над піснями це описано словами «І правиця Його обіймає мене»: права рука — це милість (Хесед), милість Б‑га, Який за власною ініціативою обіймає душу. Ця любов розкриється в майбутньому, як обіцяє Ісая: навіть якщо гори зрушаться, милість Б‑га не відійде.

Це надвишній Хесед — велика любов, що приходить згори. Додані в дужках слова тлумачать вислів Ісаї про слугу, який «буде дуже (меод) високим»: у майбутньому сама любов «усією своєю міццю (меодеха)» походить із ще вищого рівня, тож здобуток, принесений «водами», підноситься завдяки дару згори.