ויאבק איש עמו כו׳

Маамар починається з вірша про таємничого чоловіка, який боровся з Яаковом упродовж ночі. Його розуміють як ангельського князя Ейсава, на ім’я Самаель. Альтер Ребе зазначає, що ця боротьба — війна між силами зла і самою святістю, подібна до безперервної війни з Амалеком.

У Pardes Rimonim рабі Моше Кордоверо навчає, що удар по стегну Яакова мав тривалі наслідки: стегно відповідає Нецаху — каналу, яким спливає пророцтво, — тож удар пошкодив джерело пророцтва, аж поки пророк Шмуель не відновив його. Доказом є власні слова Шмуеля: «Вічний (Нецах) Ізраїлю», якими названо саме цей атрибут.

Альтер Ребе ставить запитання: кліпот, сили приховування, не мають власної життєвої сили й черпають усю свою життєвість зі святості; тож як вони можуть воювати проти неї? Він наводить як приклад вчення Сифрі про те, що Ішмаель походить від Авраама як породження безмежної доброти Авраама — «надлишку» Хеседу, який святість не може вмістити.

Їхня залежність від святості виявляється також у їхньому майбутньому: щойно з них буде виокремлено іскри святості, вони просто перестануть існувати. Ці три вірші описують цей кінець: дух нечистоти буде усунуто, поглинуте добро буде вивергнуто назад, а сама смерть буде поглинута.

Кліпот (оболонки) завершать своє існування так, ніби їх ніколи й не було; і навіть тепер їхнє панування — лише «собі на лихо», як сказано в Когелеті. Питання залишається: як така залежна й приречена сила може мати здатність боротися зі святістю?

Відповідь починається з того, що Б‑г вищий за всі світи: для Нього темрява й світло рівні, тож ніщо — навіть зло — не виключається через свою негідність. Образ павука в царському палаці показує, як щось настільки мале й незначне, що «не займає місця», може опинитися навіть у царських покоях, а цар не звертає на нього уваги.

Царі Едому в Торі — це, згідно з Кабалою, світ Тогу (первісного хаосу), світла якого розбилися. Альтер Ребе наголошує на слові «перш ніж»: ці царі Едому могли правити лише до того, як цар зацарював в Ізраїлі, тобто до встановлення впорядкованого світу Тікуну (виправлення).

Коли було встановлено Тікун, «в Едомі не було царя», бо було запроваджено скорочення, щоб внутрішній вимір Нескінченного світла спрямовувався лише до святості. Це виражають слова вірша «Нехай Гавая осяє нас сяйвом Свого обличчя»: «обличчя» — це внутрішнє світло Б‑га, яке сяє з нами, Ізраїлем.

Кліпот отримують лише від «заднього боку» Б‑га — так само, як людина кидає щось через плече, не повертаючись до того, кому це призначено. Тому їх називають «іншими богами»: слово «ахерім» («інші») перегукується зі словом «ахораїм» («задній бік»), адже вони отримують від заднього боку Імені Б‑га (Елокім). Такий порядок встановлює Ізраїль: його бітуль (самоусунення) зумовлює, що Ор Ейн Соф спочиває лише там, де є самоусунення.

Тепер Альтер Ребе простежує, як бітуль спускається через сфери духовного прояву (сфірот). Він починається в інтелекті — Хохмі, Біні та Даат, які й становлять сам бітуль.

Звідти бітуль переходить до емоцій: любов і трепет виникають, коли людина споглядає велич Б‑га, тож вони є наслідком бітулю, але вже не самим бітулем, як інтелект. Емоція вже передбачає наявність того, хто відчуває.

Нецах і Ход — це ще один крок униз: вони перетворюють почуття на дію, спрямовану на інших, наприклад, на навчання чи благодійність. Це зовнішнє поширення себе, ще більший відхід від чистого бітулю.

І все ж бітуль триває аж до найнижчого рівня святості — Малхут світу Асія, яка й далі перебуває в самоусуненні перед Б‑гом. Нижче починається «світ розділення», де речі відчувають себе незалежними існуваннями; там Б‑га називають «Б‑гом богів», і нижчі сили визнають Його найвищим, але все ж вважають, що мають власне місце.

Такі відокремлені існування отримують життєву силу не з передньої сторони святості, а «з-за шкіри» Нукви (Малхут). У термінах Кабали це означає, що життєва сила надходить до них через проміжки між сполученнями літер творчого мовлення Б‑га, подібно до пор шкіри, — тонким і непрямим потоком.

Пророцтво Овад’ї проти Едома — «хоч би ти здійнявся, мов орел» — описує зарозумілість кліпот, які підносять себе з нахабством і пихою духу.

Згори це нахабство означає, що вони хочуть живитися безпосередньо від Нескінченного світла, оминаючи святість — канал бітуль, який низводить Ізраїль, — адже через святість вони отримують лише мізерний потік «з-за шкіри». Тож вони націлюються на саме Нескінченне світло, де темрява — як світло, а бітуль нічого не змінює, сподіваючись отримувати звідти, не зазнаючи самоусунення.

Вірш із книги Йова — «якщо ти праведний, що ти даєш Йому?» — виражає думку, що на найвищому рівні Б‑га наша праведність нічого не змінює, тож оболонки (кліпот) сподіваються живитися там, як павук у палаці. Тоді їм не довелося б отримувати через святість — подібно до волосся й нігтів, що ростуть крізь пори шкіри й становлять найзовнішню та найменш живу частину тіла. Але вірш Овадьї закінчується словами: «звідти Я скину тебе, — промовляє Гавая».

Ім’я Гавая позначає впорядкований процес сходження згори вниз: скорочення й поширення через етапи, що називаються Акудім і Некудім, — ранні етапи еманації світу. Слова «звідти Я скину тебе» означають, що за цього порядку внутрішнє світло спочиває лише там, де є бітуль, тож кліпот відкидаються назад униз.

Порядок, за якого внутрішнє світло спочиває лише на самоусуненні (бітулі), низводиться через пробудження знизу, і саме завдяки Яакову. Про Яакова, чиї отари були «акудім» і «некудім» (смугастими й плямистими), кажуть, що він притягнув ці рівні еманації.

Служіння Яакова забезпечило, щоб скорочення Нескінченного світла відбувалося лише через святість і бітуль. Ось чому Самаель боровся з ним: він хотів порушити цей порядок і злетіти, мов орел, до самого Нескінченного світла.

Праотців називають Колісницею Б‑га, бо вони цілковито віддалися Його волі, кожен уособлюючи один емоційний атрибут: Авраам — Хесед, Іцхак — Гвура, а Яаков — Тіферет.

Кліпот не мають опори в інтелекті — Хохмі, Біні й Дааті, — який і є бітулем; вони можуть утвердитися лише в емоціях, віддалених від чистого бітулю на один щабель. Саме там, як сказано в Коелеті, Б‑г створив «одне навпроти одного», тож чоловіча сила кліпи стоїть навпроти Зеїр Анпіна — емоційних атрибутів святості.

Інтелект захищений, бо охоплювальні світла (макифім), що походять від Біни, відганяють зовнішні сили. Це підтверджує кабалістичне вчення про Гейхалот — сім небесних палат: іншій стороні відповідають лише палати нижніх семи сфірот, а не Гейхал Святая святих, який охоплює Кетер, Хохму, Біну й Даат.

Знайомий досвід допомагає зрозуміти цю думку: любов, яку відчуває людина під час молитви, згодом згасає. Це тому, що вона стала внутрішньою — утримується в посудині, — тоді як споглядання, що породило її, є охоплювальним і тому тривалішим.

Коли людина молиться із заплющеними очима й не бачить світу, вона відчуває цю любов. Коли ж молитва закінчується і вона знову бачить мирські справи й насолоди, внутрішнє почуття легко відступає.

Загальне правило таке: відштовхнути зовнішні сили може лише те, що є охоплювальним і не обмежене посудиною. Оскільки воно не має меж, то й триває.

Ось чому в уривку тфілін «Кадеш» сказано про «пам’ять між очима твоїми»: цей уривок відповідає Хохмі — мохін Абби, де міститься пам’ять. Ці мохін вбираються в Імму (Біну), джерело охоплювальних світел, і завдяки цьому перебувають під захистом.

Заповідь щодо Амалека — «Не забувай», бо забування означає відхід мохін Абби. Коли ці мохін відступають, емоціям залишається лише незрілий, «молочний» рівень інтелекту, і тоді може утвердитися протилежна сила.

Альтер Ребе пов’язує «ваєавек» — «він боровся» — зі словом «хібук», тобто обійми, оскільки борці хапають один одного руками; у Тікуней Зоар права рука відповідає Хеседу.

Самаель обвив тіло Яакова обома руками — власними Хесед і Гвурою. Він прагнув повалити Яакова й потягнути його серце за емоціями іншої сторони.

У людині це подібне до того, як емоції тваринної душі огортають Б‑жественну душу й перешкоджають її зв’язку з Б‑гом. Це може статися лише тоді, коли відходить вищий інтелект — мохін Абба.

Фраза з молитви Неїла «їхнє знання коротке» тлумачиться як причина й наслідок: коли Даат стискається до незрілого рівня, потреби людини множаться й розпорошуються. Міцний Даат пов’язує людину з Б‑гом, а коли він слабшає, множаться бажання.

Вірш із Мішлей показує, що відокремленість породжує пожадання — саме так Самаель намагається стягнути Яакова донизу. Однак ангел «не зміг здолати його», бо ім’я Яаков прочитується як йуд-ейкев — йуд, мудрість (Хохма), що сягає аж до п’яти; п’ята означає світло Йесод Абба, каналу Хохми.

Йесод Абба є коренем Ацилуту, а Яаков низвів світла Акудім і Некудім, на які натякають смугасті й плямисті отари, що він набув. Спочатку ці рівні перебували під владою Лавана — образу оболонки (кліпи).

Дочки Лавана, Лея та Рахель, уособлюють рівні, що перебували в руках оболонки (кліпи), а Яаков підніс їх до святості, одружившись із ними. Його емоційні атрибути також наповнилися бітулем, що походив від мохін Абби.

Отже, Самаель міг досягти лише «заглиблення стегна» — впливу, що виходить від Яакова до інших, де бітуль світить лише слабко. Альтер Ребе порівнює це з нирками, які дозрівають сім’я: саме на цьому етапі духовне стає матеріальним.

Самаель помилявся, вважаючи Яакова лише колісницею для емоційних атрибутів (мідот), де оболонка (кліпа) може знайти собі опору. Насправді корінь Яакова лежить у «святих горах» — у вищій Хохмі, Йесоді Абби, силі пам’яті, де кліпі ні за що зачепитися.

Цю битву вели на рівні Зеїр Анпін, чоловічої сторони атрибутів, із відповідником у кліпі. Альтер Ребе зазначає, що існує паралельна битва на рівні Малхут, жіночої сторони, яку пояснює наступний абзац.

Зоар протиставляє два єврейські слова на позначення ґрунту: афар (земля) та авак (пил). Тепер Альтер Ребе пояснює цю відмінність. Із чотирьох класичних елементів земля є найнижчою, а решта три — вищими.

І все ж жоден із вищих елементів не приносить плодів: «усе походить із землі», як сказано в Коелеті, адже земля відповідає Малхут — останній сфірі, джерелу всього, що виникає внизу. Вірш про землю з підлоги Мішкану, який використовується в обряді сота — жінки, підозрюваної в подружній зраді, — наводиться як ще одне посилання на святу землю.

У святості найнижче пов’язане з найвищим, як сказано в Сефер Єцира: «початок їхній укорінений у кінці їхньому». Отже, Малхут, «останнє», вкорінена в Кетері, «першому»: слово «ані» («я»), яким позначають Малхут, складається з тих самих єврейських літер, що й «айн» («ніщо») — назва Кетера.

Кетер — це міст між Б‑гом і тим, що Він еманує, точка, де з нічого постає щось. Оскільки Малхут укорінена в Кетері, вона теж має цю творчу силу, яка фізично виявляється у здатності землі давати рости рослинам.

І в духовному Малхут, найнижчий рівень, має силу започатковувати: від неї походить пробудження знизу, яке викликає пробудження згори й притягує світло всіх десяти сфірот.

Авак, пил, відрізняється від землі: Зоар називає його «тим, що залишилося від вогню». Коли горить деревина, вогонь забирає елементи вогню, повітря й води, що містяться в ній.

Залишається лише елемент землі — попіл, якому бракує здатності землі давати речам рости самостійно. У дужках додається галахічна подробиця: насіння, посіяне в попелі, все-таки проростає, і тому попіл вважається ґрунтом, придатним для покриття крові забитої птиці або дикої тварини.

За аналогією, Малхут кліпи — це те, що залишається після завершення всіх очищень. Кліпот виникли внаслідок Розбиття Посудин світу Тогу (хаосу), а коли впалі іскри було відсортовано, найкращі стали Ацилутом, наступні — Брія, і так далі вниз.

На самому дні перебуває те, що взагалі неможливо було очистити. Цей залишок і є кліпот.

У них зберігається лише слід життєвої сили, подібно до пилу, в якому щось проростає лише тоді, коли його засіяти. Він зовсім не схожий на землю, яка родить сама собою і багаторазово примножує те, що в неї посіяли.

Навіть цей слід життєвої сили існує лише під час вигнання. У майбутньому дух нечистоти буде усунуто, і кліпот зовсім не матимуть життєвої сили.

У Талмуді сказано, що коли Яаков боровся з ангелом, «вони підняли пил аж до Престолу Слави», а Альтер Ребе тлумачить Престол як Малхут світу Ацилут. Завдяки праці Яакова з очищення навіть найнижчий рівень — пил — був піднесений до святості.

Коли ангел боровся з Яаковом, Яаков зміцнів і очистив щось у своєму супротивникові. Множина «вони підняли» у вислові Талмуду відповідає цьому: участь у процесі брали обидва — Яаков як той, хто очищав, а Самаель як той, кого очищали.

Обійми діяли в обидва боки. Самаель обвив Яакова своїми Хесед і Гвурою, а Яаков обвив Самаеля власними Хесед і Гвурою.

Так борються ті, хто змагається у двобої, і так само людина бореться зі злим потягом: Талмуд радить завжди спонукати добрий потяг протистояти злому. Це очищення становить суть тшуви, тому її сила така велика.

Баалей тшува стоять там, де не можуть стояти навіть цілковито праведні, бо вони притягують Б‑жественність «із більшою силою» — силою перетвореного бажання. Це боротьба на рівні Зеїр Анпіна, і відповідна боротьба відбувається також на рівні Нукви (Малхут), де очищується пил.

Зоар тлумачить слова «усім серцем твоїм», написані як «левавха» з подвійною літерою бет, у значенні «з обома твоїми нахилами» — добрим і злим. Пил у цьому обговоренні — це Малхут кліпи.

Пил піднявся до Трону Слави, Малхут святості, бо сам пил має своє джерело в Малхут: Малхут спускається від світу до світу аж до Малхут Асії, і звідти відгалужується сфера відокремлення. Отже, пил повертається до свого кореня.

Зеїр Анпін і Нуква кліпи відображають відповідні аспекти святості, а очищення означає, що кожен із них знову включається у відповідний йому святий аспект. Малхут кліпи включається в Малхут святості, а Зеїр Анпін кліпи — у Зеїр Анпін святості.